Гончар Олесь Терентійович Пізнє прозріння

Срібне небо низьке. Дюни, валуни.

Десь у субтропіках земля родить чудернацькі плоди золоті, а тут вона родить каміння. Ціле життя люди визбирують його: цей рік визбирають, очистять від нього поле, а наступної весни каміння знову виросло, полізло головешками з грунту. Кажуть, морозами його тут витискає з землі.

Понад затокою – рибальські селища та сосни де-не-де. Скупа природа, суворий край. Одначе й він, цей суворий, колись льодовиковий край, здатен народжувати поетів! Здатен дарувати улюбленцям муз ніжність, натхнення. Власне, поет чи,

точніше, наростаюча слава його й покликала сюди Івана Оскаровича, людину по горло зайняту, перевантажену безліччю обов’язків, буденних клопітних справ, які, зрештою, до ніжних муз не мають аніякого стосунку. Пів – Арктики на тобі. Кожна секунда на обліку. А втім, кинув усе, приїхав. Навіть сам трохи здивований цим своїм рішенням, злегка іронізує над собою: ось ти і в ролі “весільного генерала”, у ролі гостя на вшануванні того, хто з усіх учасників твоєї експедиції був, може найневдатнішим, був особою майже курйозною, іноді просто жалюгідною! Навіть при нікчемнім морозі умудрявсь обморозити свого пташиного носа!

Пригадується зіщулена слабосила постать, що, поспішаючи на виклик, комічно й незграбно плутається в _якомусь хутряному балахоні (товаришi таки подбали, щоб не обморозивсь), з – під скрученого набік полярного башлика сполохано визирає худе, посиніле від холоду, .вічно чимось ніби сконфужене обличчя. Вимагаєш пояснень, скажімо, за самовільну відлучку, а він, поблискуючи сліпими від сонця окулярами, щось там белькоче, шепелявить, не вміючи до ладу зліпити навіть те, що має за душею. Ходив, мовляв, на колонію пінгвінів дивитись. “Та ти краще під ноги собі дивись – там тріщини такі, що незадовго до твого прибуття й трактор проковтнули! Провалишся, хто за такого генія відповідатиме?” Стоїть, підшмаркує, нічого вже й не мимрить на своє виправдання.

І ось ти тут “у зв’язку з ним”, ради нього, поряд з численними його друзями з різних республік (правду кажучи, ти й не сподівався аж на таку його популярність). Не забули й тебе: як гостя почесноготеж запросили сюди ці рибальські селища, яким ти маєш розповісти про своє товаришування з поетом під час вашої спільної антарктичної експедиції. А чи так усе воно й було, як зараз малюється, чи такі вже й близькі були ви з ним у тих льодових випробах? Для нього ти – один із керівників величезної експедиції, безпосередній, його начальник, чия влада практично безмежна, на чиїй відповідальності люди, техніка, криголами, а він -(ким, зрештою він був для тебе? Лиш один із численних твоїх підлеглих; мало чим зайнятий, мало пристосований до полярних умов, якийсь тиняйло з кореспондентським квитком, ходячий баласт при тобі,-цим, власне, й вичерпувались ваші взаємини. Звідки було знати, що під тією непоказною зовнішністю, під тим незграбним балахоном живе ніжна й вразлива душа поета. Та сама, яка згодом так тонко, проникливо, з такою пристрастю оспіває людей експедиції, віддасть належне й тобі також, твоїй енергії, волі, стійкості особистій. Про це найперше й згадали тутешні піонери, зустрічаючи тебе з квітами. Якась дівчинка, смішно шепелявлячи чистісінько, як той її земляк, усе допитувалась:

– Скажіть, це ви – прообраз? Це вас виведено героєм “Полярної поеми”?

– В образі отого білого ведмедя, від якого вся експедиція стогнала? – спробував пожартувати Іван Оскарович. Але його жарту ніхто з школярів не прийняв, вони його ще й заспокоювали:

– У поемі ви цілком позитивний, це ж ясно! Втілення залізної волі, сили. То ж ви з тракторним поїздом пробиваєтесь крізь пургу, поспішаєте тим двом на допомогу?

Стрекочуть кінокамери, фіксуючи твоє прибуття, уже ти опиняєшся серед поетової рідні, мимоволі стаєш тим, ким тебе хоче бачити цей рибальський край. Для всіх, що тут зібралися, ти не лише бувалий полярник, герой Антарктиди, у людській уяві ти постаєш ще й задушевним другом поета, тим, хто підтримував його в незвичних умовах експедиції, не раз його підбадьорював, полегшував йому існування, і він тобі, може першому довірливо читав – під завивання полярної ночі – свої натхненні рядки. “Але ж він тоді як поет зовсім ще для мене не існував!” – хотілось би їм пояснити. Талантом творчості відкрився пізніше, прогримів згодом, а тоді був просто дивак з кореспондентським квитком, посланий супроводити експедицію, один із тих непристосованих, необов’язкових при тобі суб’єктів, котрих іноді не знаєш, куди й притулити. В експедиції майже завжди знайдеться кілька таких, що ніби й неминучі, але більше плутаються під ногами, налипають, як морська дрібнота на тіло корабля, мусиш їх нести. При першій зустрічі ти навіть подиву не стримав, як міг такий кволий, хирлявий чоловічок опинитись у колективі новітніх вікінгів, де треба людей двожильних, людей сто разів гартованих. Потiм уже стане відомо, яку наполегливість виявив цей суб’єкт, домагаючись права участі у вашім поході, яка дужа пристрасть вела його, штовхала оббивати пороги, доки він кінець кінцем таки домігся свого: озброєний кореспондентським квитком, ледь, тримаючись на ногах після шквалів та штормів, після нападів морської хвороби, він таки ступив одного дня разом з вами на вічну кригу перейшов – з ніяковою усмішкою, з дитячим нежитем під носом – з обмерзлого судна у світ слiпучих, певне, з дитинства омрiяних снігів, найчистіших снігів планети.

До смішного соромливий, делікатний, зовсім безпорадний у практичних речах, цей шепелявий улюбленець муз не викликав з твого боку серйозного зацікавлення. Що там і казати про якусь глибоку між вами дружбу: ти для нього Зевс-громовержець, мабуть, із замашками самодура, а він для тебе. Ну що тепер навіть згадувати. Був він наче якийсь недоречний у вашім поході. Здається почував свою зайвість і від того ще більше ніяковів, робив спроби прислужитися товариству, та все якось невпопад. Незлобиво кепкували над ним, мовляв, кореспондент наш і при плюсовiй температурі ухитриться обморозитись. Для тебе він теж складався в образ особи майже анекдотичної. А вийшло, бач, так, що саме йому судилося стати співцем експедиції, творцем знаменитої “Полярної поеми” – поеми, яка стала для її автора лебединим співом. Вклав у неї всього себе, щедро, нещадно. Згорів порівняно молодим, протягом однієї інфарктної ночі, і тепер – за місцевим звичаєм – тільки свічка горить, блимає блідим полум’ям на камені між простими вінками з вічнозеленого віття хвої. Майже в дикім місці його поховано – на узліску, серед каміння та заростей низькорослого ялівцю. Незавидний, скромний цей ялівець теж, кажуть, оспіваний у якомусь із його творів. Справді народним він став у цьому краю поетом. Аж ось де відчуваєш, як люблять тут його, як дорожить ним це рибальське, від природи стримане, не щедре на визнання узбережжя. Міг тепер Іван Оскарович тільки пошкодувати, що за життя так і не заприязнився з поетом по – справжньому, не зробив усе, що міг, – а ти багато міг! – коли в експедиції він опинився безпосередньо під твоєю рукою. Багато що в його полярницькій долі тоді залежало від тебе. Не дуже спішив оберігати, факт. А в їхніх очах, в їхній уяві між тобою й поетом склалися зовсім інші стосунки, виникла ота товариська полдщицька близькість, для якої нема службових бар’єрів. Вважається, що в труднощах експедиції ви взаємно розкрилися серцями, не випадково ж він поряд з іншими так щиро оспівав і тебе, твою людську витривалість, енергію, мужність, ці, зрештою, реальні якості, котрі, перейшовши в поему, набули в ній одразу мовби ще глибшого сенсу, аж ніби поріднивши тебе з легендарними античними мореплавцями. Дико, звичайно, було б іти насупроти уявлень, які тут склались.

Якщо відводять тобі саме таку роль – нічого не лишається, як тільки взяти її на себе і виступати в ній. Чи, може й сам ти щось у собі недооцінюєш? Може, те, що єднало вас під час експедиції, ті подолані труднощі й усе інше було куди значнішим, ніж досі тобі здавалось? Можливо, поет із своєю дитинною ясновидністю, із своїм глибоким захопленням вами, людьми полярного гарту, був куди ближчий до істини, до справжньої суті речей? Тож – бо вгамуйся, відкинь гризоти і спокійно приймай шану, яку тобі виявляють ці люди, поетові земляки. Десь він тут виростав серед цих ялівців. Так рано пішов із життя, і так пізно ти його для себе відкрив. Тепер і сам почуваєш його нестачу, щодалі навіть гострішає відчуття серйозної і незамінної втрати. Справді, міг би ще жити та жити. Ще довго полярний люд, мабуть, не матиме такого співця. Та й взагалі: чи народиться вдруге такий?

Рівно й безжиттєво горять свічки серед купи свіжої хвої. Пелюстинка полум’я замість людини. Кілька місяців не дотягнув до ювілейного рубежу. Одначе земляків не дуже, видно, пригнічує фізична відсутність винуватця свята. Без поспіху збираються на мітинг до пам’ятника, що його сьогодні відкриють. Цілими сім’ями сходиться статечний рибальський люд, раз у раз проблискують у натовпі навіть усмішки, Іванові Оскаровичу пояснюють, що то хтось береговий підкинув жарт на адресу острів’ян – один із тих дотепних жартів, що їх чимало полишив своїм землякам поет.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Гончар Олесь Терентійович Пізнє прозріння

Categories: Твори з української літератури

Links