Тривалий час творчість видатного українського поета Олександра Олеся була мало відомою широкому колу читачів, адже він був поетом-емігрантом. Змушений виїхати за кордон у 1919 році, Олесь так більше і не побачив рідної землі, адже там його чекали не визнання і слава, а табори і загибель. Його поезія не вкладалася в рамки вимог радянської влади до митців слова, бо він не зрозумів революційних перетворень і не прославляв режим, який приніс стільки горя й нещастя людям. Ніжна скрипка його поезії була не здатна виконувати революційні марші, хоча події
1905 року Олесь сприйняв усім серцем і покладав великі надії на перетворення у житті, на звільнення батьківщини від оков царизму: Я вірю в диво! Прийде час, – І вільні й рівні встануть люди І здійснять мрії всі ураз! (“О ніч чудовна і чудова…”) Але дуже швидко бойовий закличний настрій поета змінюється на трагічний: Сьогодні більше не раби: Лунають гасла боротьби! (“Вони – обідрані, розбуті”) І ось зовсім протилежне: Іду, отруєний, прибитий, Іду, несу пекельний біль. (“Іду, отруєний, прибитий”) Ось таким мінливим Олесь залишався і в поезії, і в житті. “З журбою радість обнялась” – це
основний мотив його творчості. І справді, не буває щастя без болю, а радості без журби. Поет тонко відчував це і у невеликих творах умів передати всю складність своєї тонкої, вразливої, зболеної душі: Літає радість, щастя світле, Дзвенять пташки в садах рясних, Сміються знову трави, квіти… А сльози ще тремтять на них. Щось дитяче, беззахисне, безпосереднє відчувається у цих рядочках. Тут поряд радість і сльози, піднесений настрій і глибокий сум. Але поет мав крила, в його крові був вогонь, а в душі велика любов до України, до народу, до рідного слова. Слово поета – це стріла, що влучає в серця зрадників, це іскра, що запалює вогонь нескореності, це ніжна пісня, що тамує біль в душі народу. У поезії “Слово рідне! Орле скутий!..” Олесь називає рідні слова скутим орлом, адже воно (слово) кинуте на сміх чужинцям, занедбане. Та рідна мова звучить у шумі дерев і в музиці зір, в співі і в реві Дніпра. Поет упевнений, що доки живе мова, доти житиме народ, що слово-меч захищає рідну землю, а слово-сонце дає життя, вселяє надію. Опинившись у еміграції, Олесь намагався не втрачати кровного зв’язку з Україною, шукав серед митців-емігрантів друзів, але дуже часто зустрічав політичних авантюристів. До “патріотів”, що торгували рідною землею заради власної вигоди, Олесь звертається із гнівним словом: Ти вірний, чесний по натурі, І я це щиро говорю! Служив ти правдою царю, Був вірним гетьману, Петлюрі і будеш вірним взагалі Усім владикам на землі. (“Весь вік прожив ти в “Петрограде “”) Часто подумки Олесь повертався до України, сумував за рідним краєм: Коли б я знав, що розлучусь з тобою, О краю мій, о земленько свята, Що я, отруєний журбою, В світах блукатиму літа. На чужині він переживав “сміх і глум”, в нього були руки скуті “і в мури замкнені пісні”. Найстрашнішим для поета було те, що він опинився в чужому краю назавжди. Коли б знав про це раніше, то: …попрощався хоч з тобою, До лона рідного припав, Прислухався б до шуму трав І зник… Вірш “Коли б я знав, що розлучусь з тобою” був написаний у 1925 році. ІЦе попереду був 1937 рік і масове знищення української інтелігенції в таборах ГУЛАГу, але чутливе серце поета підказує, що його шлях удома був би шляхом на Голгофу: “На хрест?! Однаково мені!” Олесь тужив за Україною і добре знав, що для нього вже не буде іншої весни, іншої долі і ніяка інша земля не стане рідною. Можливо, він шкодував, що його життя склалося саме так, як склалося, але поет ніколи не опускав руки, а працював до останнього свого дня, до останнього подиху, і, мабуть, волів би в Бога випросити ще якусь мить, бо було що сказати поету: Постій! Ще вечір не погас, Ще повний шуму праліс… Ще серце кров’ю не зійшло, Пісні не доспівались. (“Життя минає, наче сон”)
