Творчість Чехова на початку ХХ сторіччя
Почалася в 1904 року Війна з Японією настільки схвилювала Антона Павловича, що він довгий час не міг писати ні рядка. Годинниками просиджував Чехов над газетами й картами, вивчаючи хід воєнних дій. Поразки російських військ озивалися в душі письменника болем, але разом з тим він розумів, що невдала війна з Японією є початком катастрофи самодержавства, наближає корінні зміни в житті батьківщини
У ці роки оповіданням “Дама із собачкою” (1899) письменник завершив цикл добутків, у який увійшли “Ганна на шиї” (1895), “Дружина” (1895), “Аріадна”
У Ялті була написана й остання повість Чехова з народного життя: “У яру” (1900).
“Велика матінка Росія, – говорить у повісті старий селянин. – Я по всій Росії був і все в ній бачив, і ти моєму слову вір… Буде й гарне, буде й дурне… От і помирати не хочеться, мила, ще б годочков двадцять пожив;
Захоплено Горький, що зустрів повість, писав: “Кожне нове оповідання Чехова підсилює одну глибоко коштовну й потрібну для вас ноту – ноту бадьорості й любові до життя”.
У правдиві до жорстокості оповіданнях письменника є й слабка сторона: Чехов не зрозумів революційної сили, схованої в народі, прогледів майбутніх учасників великих революційних подій. Але віра його в те, що виродливі умови життя зміняться іншими, справедливими, була непорушною
Останнє оповідання Чехова – “Наречена” – був написаний в 1903 році. Героїня оповідання, Надя, живе в глухому провінційному місті. Але й у цей ведмежий кут долітає свіже віяння передових ідей століття. Надя йде від ситого затишку рідного будинку, кидає нареченого, щоб учитися, працювати, жити корисним, осмисленим життям. Вона відмовляється від маленького міщанського щастя заради світлої мрії про Майбутнє, коли “все полетить нагору дном, усе зміниться точно по чарівництву”. Під час революційних подій 1903 року друг і сестра письменника, Марія Павлівна Чехова, говорила з гіркотою: “Як жаль, що Антон Павлович не дожив до цих днів”. На ялтинской набережній була колись книжково-тютюнова крамниця Синани: “Російська хатинка”. Хазяїн крамниці, тиха людина зі смутними очами, часто говорив, що його покупці – дивний народ: на шинок грошей не жалують, а книги їм не потрібні
Один раз В “Російську хатинку” зайшла сухорлява людина з ласкавими очами й сивуватої клинишком борідки. Синани звичним жестом розклав перед ним пачки тютюну, але покупець потягнувся до книг. “Це теперішня людина”,- подумав Синани й раптом довідався Чехова. Між хазяїном крамниці й письменником зав’язалося близьке знайомство. Крамниця Синани стала своєрідним літературним клубом. Тут можна було зустріти Горького, Буніна Куприна, Мамин-Сибіряка, Станюковича, Найдьонова, Гарін^-Михайлівського, Вересаєва
Ялта, з тих пор як у ній оселився Чехов, стала місцем паломництва російських письменників. Літературна молодь тяглася до Чехова. Він умів і підбадьорити й допомогти, не придушуючи своїм авторитетом, дбайливо й обережно. “Не всім же, батенька, писати, як Лев Толстої,-спокійно відповідав він, коли хто-небудь із безвісних скаржився на марність своєї праці.- Маленькі письменники потрібні в літературі так само, як і рядові в армії”.
ДогадавшисЬ, що молодий Куприн бідує, Чехов відвів йому для роботи окрему кімнату в себе в будинку: “Ви будете внизу писати, а я вгорі. І обідати
Будете в мене. А коли скінчите писати, неодмінно прочитайте мені”.
Подовгу гостював в Антона Павловича Бунін, талант якого Чехов високо цінував, вірячи, що в майбутньому з нього вийде “величезний письменник”. “Дні мої проходять у якомусь поетичному сп’янінні”, – писав Бунін про час, проведеному в спілкуванні Счеховим.
Незважаючи на хворобу, Чехов як і раніше багато працював над рукописами починаючих авторів. Поклавши в основу своїх літературних прийомів принципи пушкінської прози “точність і стислість”, Чехов учив простоті й молодим письменникам. “Назва речі повинне бути коротким, найкраще з одного слова, найкраще з іменника”,- радив Антон Павлович. Навесні 1900 року на гастролі в Крим виїхав Художній театр
Це були самі щасливі дні в ялтинской життя Чехова. Антон Павлович був дуже жвавий, він весь як би іскрився світлом. Щодня в будинку Антона Павловича збиралися гості. От як про ці зустрічі згадує Станіславський:
“Горький зі своїми оповіданнями про його блукацьке життя, Мамин-Сибіряк з незвичайно сміливим гумором… Бунін з витонченим жартом, Антон Павлович зі своїми несподіваними репліками, Москвин із влучними гостротами – все це робило атмосферу, з’єднувало всіх в одну сім’ю художників…”
Гастролі в Ялті пройшли з небаченим успіхом. Єдино, що отруювало Чехову радість, це необхідність виходити на виклики публіки. Щоб уникнути цього, Антон Павлович збігав звичайно з театру до кінця спектаклю
У травні 1901 року Чехов женився на акторці Художнього театру Ользі Леонардівні Книппер.
“Дружина моя, до якої я звик і прив’язався, залишається в Москві, а я їду самотнім, – писав Чехов незабаром після одруження.- Вона плаче, а я їй не велю кидати театр. Одним словом, катавасія”.
У пізнім щасті Антона Павловича було багато гіркого. Воно прийшло разом з думками про смерті; Через два місяці після одруження Чехов написав заповіт. Антон Павлович призначив своєю душоприказницею сестру. “Після твоєї (сестри.- Т. С.) смерті й смерті матері, – писав у своєму заповіті Антон Павлович, – усе, що виявиться, :крім доходу з п’єс, надходить у розпорядження Таганрозького міського керування: на потреби народного утворення, дохід же з п’єс – брагу Іванові, а після його, Івана, смерті,- Таганрозькому міському керуванню на ті ж потреби по народному утворенню. Я обіцяв також Гаврила Олександровичеві Харченко платити за його старшу дочку в гімназію доти, поки її не звільнять від сплати за ученье…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)