Твір по повісті Распутіна “Останній строк”
Одним з найвідоміших сучасних російських письменників є Валентин Распутін. Я прочитала багато його добутків, і вони залучили мене своєю простотою й щирістю. По-моєму, серед визначальних життєвих вражень Распутіна одне з найдужчих було враження від простих сибірських жінок, особливо бабів. У них залучала багато чого: спокійна сила характеру й внутрішнє достоїнство, самовідданість у нелегкій сільській праці й здатність розуміти й прощати інших. Така Ганна в повісті “Останній строк”.
Ситуація в повісті задається відразу: умирає восьмидесятилітня
Ганна ж у повісті “Останній строк” не боїться
Роз’їхалися, розбрелися діти, минулого чужі, і тільки близька смерть матері змушує їх зібратися разом після довгої розлуки. Перед особою смерті розкривається не тільки щиросердечна глибина простій росіянці селянки, але й у світлі, що оголює, з’являються перед нами особи й характери її дітей. Мене захоплює характер Ганни. На мою думку, у ній збереглися непохитні основи правди й совісті. У душі неписьменної баби звучить більше струн, чим у душі її міських, що побачили мир дітей. Є й такі герої в Распутіна, у яких, може, і небагато в душі цих струн, але вони звучать сильно й чисто (наприклад, баба тофамарка з оповідання “Людин із цього світла”). Ганна й, мабуть, у ще більшому ступені Дар’я з повісті “Гроші для Марії” по багатству й чуйності духовного життя, по розуму й знанню людини можуть витримати порівняння з багатьма героями світової й російської літератури. Глянути з боку: доживає своє століття марна баба, уже майже не встає останні роки, навіщо їй і жити^-те дальшено письменник так нам описує її, що ми бачимо, як у ці останні, начебто зовсім нікчемні її роки, місяці, дні, годинники, хвилини в ній іде напружена духовна робота. Її очами ми бачимо й оцінюємо її дітей
Це люблячі й очі, що жалують, але вони точно помічають суть змін. Яскравіше всього зміна особи видна у вигляді старшого сина Іллі: “Поруч із голою головою його особа здавалася не-правдашним, намальованим, начебто своє Ілля продав або програв у карти чужій людині. І весь він змінився, побійся чіл…” У ньому мати те знаходить знайомі їй риси, то втрачає. А от середня дочка Люся стала “міська вся, від голови до ніг, вона й народити^-те від баби, а не від який-небудь міський, напевно, помилково, але потім однаково своє знайшла”. Вона вже, як мені здається, вся переродилася до останньої клітинки, начебто й не було в неї ні дитинства, ні юності сільських. Її жолоблять манери й Мова сільський сестри Варвари й брата Михайла, їхня неделікатність. Мені пригадується одна сцена, коли Люся зібралася прогулятися для здоров’я на свіжому повітрі
Перед її очами стала картина ніколи рідних місць, що боляче вразила жінку: перед нею розстелялася “занедбана, запущена земля”, усе, що ніколи було доглянуто, наведено в доцільний порядок любовною працею людських рук, тепер “сходилося в одному чужому широкому запустенье”. Люся розуміє, що “переводило її якоюсь мовчазною давньою провиною, за якої прийде тримати відповідь. От її провина: вона все колишнє з нею тут начисто забула. Адже дано їй була знать і радісне розчинення в рідній природі, і щоденний приклад матері, що відчувала глибоке споріднення з усім живучим (недарма Люсе згадався випадок, коли мати ласкаво, як рідного людини, підняла безнадійно завалились за оранкою, виснаженого вкрай коня Игреньку), згадала вона й страшні наслідки всенародних трагедій: розколу, боротьби, війни (епізод із загнаним, що озверели бандеровцем). Із всіх дітей Ганни мені найбільше сподобався Михайло
Він залишився в селі, у нього й доживає своє століття Ганна. Михайло простіше, грубіше її міських дітей, на нього більше шишок із претензіями й сиплеться, але насправді він сердечніше й глибше інших, не те що Ілля, той веселим колобочком котиться по життю, намагаючись не зачіпати ні об які кути. Чудові в повісті два глави про те, як, купивши два ящики горілки на передбачувані поминки, брати з радощів, що мати раптом чудом від смерті відійшла, почали їх розпивати спочатку одні, а потім із дружком Степаном. Горілка подібна до одушевленої істоти, і, як зі злим, примхливим владарем, з нею треба вміти звертатися з найменшими для себе втратами: “її треба залякувати”, “…один не поважаю неї пити. Вона тоді, холера, злее”.
Вищим моментом у житті багатьох, насамперед чоловіків, на жаль, стала випивка. За всіма колоритними сценами, за шахрайськими оповіданнями п’яниць (отут ця Історія Степана, що тещу навколо пальця обвів, пробрався в подпол за самогоном), за комічними розмовами (скажемо, про різницю між бабою й жінкою) встає теперішнє суспільне, народне зло. Про причини пияцтва Михайло говорив: “Життя тепер зовсім інша, всі, почитай, перемінилося, а вони, ці зміни, у людини добавки зажадали… Організм відпочинку зажадав. Це не я п’ю, це він п’є”.Давайте ж вернемося до головної героїні повести. На мою думку, баба Ганна втілила в собі всі кращі сторони споконвіку сибірського характеру й по завзятості виконання буденної справи, по “твердості й гордості”. В останніх главах повести Распутін повністю зосереджує на своїй головній героїні й фінальному відрізку її життя. Тут письменник нас уводить у самий глиб материнського почуття до останнього, самому улюбленому й близькому їй дитині, дочці Таньчоре. Баба чекає приїзду дочки, але та, на жаль, не приїхала, і тоді “у бабі раптом щось обірвалося, щось із коротким стогоном лопнуло”. Із всіх дітей знову тільки Михайло виявився в стані зрозуміти происходящее з матір’ю, і він знову взяв на свою душу гріх. “Не приїде Ваша Таньчора, і нема чого її чекати. Я їй телеграму відбив, щоб не приїжджала”, – пересилюючи себе, ставить він крапку. Мені здається, що цей акт його жорстокого милосердя коштує сотень непотрібних слів
Під пресом всіх нещасть Ганна заблагала: “Господи, відпусти мене, я піду. Пішли до міни смерть мою, я готова”. Свою смерть, “матушку-смертиньку”, вона представляла такою ж древньою, виснаженою бабою. Власний відхід в “далеку сторонушку” распутинская героїня провидить із дивною поетичною виразністю, у всіх його стадіях і деталях. Ідучи, Ганна згадує своїх дітей у ті моменти, коли ті виразили в собі все краще: молодий Ілля дуже серйозно, з вірою приймає материнське благословення перед відходом на фронт; Варвара, що виросла такою плаксивою, нещасною бабою, бачиться в раннім дитинстві землі, що риє ямку в, просто так подивитися, а що в ній є, “відшукуючи те, що ніхто ще в ній не знає”, Люся запекло, всією істотою рветься з пароплава, що йде, назустріч матері, що залишає будинку; Михайло, приголомшений народженням свого первістка, раптом простромлюється розумінням не розриває цепи, що, поколінь, у якій він накинув “нове кільце”. І себе Ганна згадала в самий чудовий момент свого життя: “Вона не баба – ні, вона ще в дівках, і всі навколо її молодо, яскраво, красиво. Вона бреде уздовж береги по теплому, парний послу дощу ріці… І до того добре, щасливо їй жити в цю хвилину на світі, дивитися своїми очами на його красу, перебувати серед бурхливого й радісного, приголосного у всьому дійства вічного життя, що в неї o кружляється голова й солодко, схвильовано ниє в груди”.Коли Ганна вмирає, то діти буквально залишають її.
Варвара, пославшись на те, що хлопців залишила одних, їде, а Люся й Ілля й зовсім не пояснюють причин своєї втечі. Коли мати просить їх залишитися, то її останнє прохання залишилося непочутою. По-моєму, це даром не пройде ні Варварі, ні Іллі, ні Люсе. Мені здається, це був для них останній з останніх строків. На жаль…”Уночі баба вмерла”.Завдяки творам Распутіна, я змогла знайти відповіді на багато питань. Цей письменник залишився в моєму поданні одним із кращих, ведучих сучасних прозаїків. Будь ласка, не пройдіть повз його книги, зніміть із полки, запитаєте в бібліотеці й читайте повільно, не кваплячись, сраздумьями.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)