Однією з найбільш затятих ворогів Суворіна став До. У. Трубніков, в 1876 року який запропонував Суворіну купити в нього непопулярне “в Новий час”. Новий видавець швидко зробив газету квітучою. Цього Трубніков їй немає вибачив. У своїй газеті “Світові відгомони”, що виходила в 1897 – 98 рр., Трубніков почав цілу кампанію проти Суворіна.
Він подавав імператору прохання, у якому критикував “в Новий час”, називаючи себе захисником, радив газету заборонити. У “Світових відгомонах” він друкував спрямовані проти суворинского
видання статті, сподіваючись, що у них звернуть влада. Після одній з таких статей п’ять його працівників пішли його й з’явилися до Суворіну, просячи надрукувати заяву звідси. Син Суворіна – Олексій, активно працював у цей час у “Новому часу”, їм відмовив. 29 березня 1897 року “Світові відгомони” опублікували статтю “Морок пітьми”. Там було написано, що “в Новий час” набуло останні років “верховенство, хіба що монополію у столичній великий пресі” лише бо ні було великих приватних газет, здатних з нею конкурувати. Суворіна автор характеризував як “закоренілого в негативному
напрямі думки і із нещадною послідовністю, хоча у замаскованої формі, вытравлявшего у країні у протягом десятиліть релігійно-моральні основи”. Тобто провину Суворіну ставилося те, що, на думку лівих, не було у його газеті: ліві став дорікати йому у цьому, що зрадив ліберальні ідеї, “негативне напрям думок”, і став захисником устоїв самодержавства. Одні говорили і самі факти в пропагандистських цілях дуже просто витлумачити в діаметрально протилежному сенсі. Трубниковское видання писало, наприклад: “Легкодумство “Нового часу” доходить то те, що газета ця, постійно керуючись лжеучениями Шопенгауера і невиправного послідовника його Л. Толстого,.. заміняє моральне православно-христианское вчення європейським соціалізмом”. Під пером Трубнікова “в Новий час” перетворилося вже у “соціалістичний” орган. У 1897 року ця стаття обрушується на опублікований ще 1891 року відгук про “Крейцерової сонате” Л. Толстого, де основна думка повісті названа “правдивої і високоморальною”. Подібні звинувачення цілком заслуговували те, що Суворін вважав їх доносом на “в Новий час”. Закиди, запропоновані Суворіну демократичної печаткою, носили цілком протилежний характер. Його обвинувачували у догідництві, прислужництві, охоронної політиці, зрадництві, і реагувати для цієї обвинувачення, як це робив Суворін що стосується Трубниковым, було неможливо. Демократична преса експонувалася з великим впливом у інтелігентного читача. Становище російській пресі було складним; і своєрідним. Скарги на утиски цензури друкувалися постійно. Суворін в Щоденнику 8 лютого 1893 року записував: “Що за життя, що її провів? Уся в писанні… Я працював, їй Богу, задля грошей… Усі совершавшееся викликало думку, дратувало; я обурювався, горів, трусив, проклинаючи себе та інших. Але всі це виливалося на папір і успіх читачів – удолетворен…Что був у душі правдивого, чесного, гарячого – то виливалося в урізані форми, думку й почуття стискала цензура, стискало те, що шляхом десятиліть накопичилося під тиском нашого режиму”. Але “під тиск режиму” з’явилася Росії одна цензура, яку немає звичаю було розмовляти. Про це писав М. Про. Меньшиков: “Поліцейський нагляд усе-таки має одну досить вузьку область – религиозно-политическую. Поза тим заборонного сектора уряд завжди дозволяло свободу думок. Інакше внутрішні цензора – радикальні редактори. Крім що охороняється урядом кута думок, у якому радикали воліють мислити ніколи й неодмінно наперекір закону, – решта невимірна область мислення піддається стрижці під радикальну гребінку. Нічого індивідуального, нічого незгодного з шаблоном, раз назавжди встановленим, вірніше – запозиченим від колишніх нігілістичних часів”. “Суворін був занадто талановитий, щоб помиритися з рабством думки, хоча він накладалося своєї ж літературної братією”. Він перший дозволив собі і привабливий своїх співробітників висловлювати інші, не що відповідали прийнятим трафаретам думки. Він передбачив ХХ століття, коли традиції “унісонного хорового співу” в органі преси були відкинуті з газети чи журналі з’являлися кілька “солістів”, вирізнялися друг від друга як творчої індивідуальністю, але власним підходом до окружавшему їх світу.
