Негативні характеристики на особистість Суворіна

Постать Суворіна, його життя, про його ставлення до діла розповідали У. У. Розанов, М. Про. Меньшиков, А. У. Амфітеатрів, Б. Б. Глинський та інші. Їхні розповіді і спогади було опубліковано у вже згадуваному збірнику “Охоронець Росії”, що світ 2001 року.

Але посилатися для цієї матеріали автори статей про Суворине не поспішають. Знову спрацьовує якась внутрішня цензура – занадто довго цих людей удостоювалися лише негативних характеристик. Наприклад, у журналі “Журналіст” 1927 року на одній із статей У. Розанов і М. Меньшиков було названо

“всім відомими негідниками”. І хоча такої нині історична справедливість відновлено, й інші люди зайняли належне їм місце у російської публіцистиці, літературі, філософії та культури, все-таки спрацьовує стереотип: “захисники Суворіна брешуть, мають рацію лише обвинувачі”. Істина завжди десь посередині, але щоб їх знайти, слід враховувати думки і тих і інших. У вже неодноразово цитованої вище статті “З пригадувань і чужих думок про О. С. Суворине” Розанов робить висновок: “ні про яку залежності Суворіна ні від України всього уряду у цілому, ні від окремих його осіб, звісно, може бути мови”. Також

категоричний М. Меньшиков, вважає, що “обвинувачення, що “в Новий час” завжди пристосовувалося до пануючому тепер впливу, є “навмисної брехнею”, повторюваної усіма без елементарної перевірки, без тіні поінформованості. Тоді як “в Новий час” часто-густо створювало панує настрій; не воно пристосовувалося до суспільства, а змушувало суспільство прислухатися до свого щирого голосу… Треба було знати Суворіна особисто, треба було роками вдивлятися у цю сильну і горду натуру, аби зрозуміти, міг він свідомо до чогось навчають пристосовуватися, чи міг вдатися до якесь “догідництво””. Можна знову стверджувати, як і Меньшиков, і Розанов – люди, що працювали суворинской газеті, тобто залежні від редактора, кілька приукрашивают її особистість. І ось думка сучасного дослідника, не скованого рамками ідеології, щоправда, теж часто що дає оцінки категоричні і недовідні: “Суворін уявляв себе сірим кардиналом, – пише Д. Рейфилд у вступної статті до “Щоденнику”, – яка переказує хід російської історії, видаючи поради, маніпулюючи секретної інформацією, а часом вдаючись і до шантажу”. Тут кожне слово викликає запитання: звідки автор дізнався, що Суворін “уявляв” себе сірим кардиналом, коли, у яких публікаціях він маніпулював секретної інформацією і більше “вдавався до шантажу”? Але це характеристика англійського вченого повністю спростовує щедринское “Чого зволите?”. І хочеться нагадати ще одне розановское визначення поглядів Суворіна, про які написано неймовірно багато і найчастіше також неймовірна неточно. У. У. Розанов назвав Суворіна “прогресист”: “”Прогрес у Росії” чи “визволення і світ у Росії” і є, звісно, в повільної і завзятій, і стійкою, і, нарешті, переможної боротьби з такими “загородженнями” на усякому кроку перед російським і духом… перед й російською людиною; залежить від повільному распутывании всіх таких павутин… І тепер це-те боротьбу десятки років ніс у своїх плечах Суворін, він надзвичайно багато зробив неї своєї могутньої газетою; і з такою вантажем невидимих чи мало видимих, не гучних, справ за спиною міг спокійно слухати, коли газетні і журнальні сороки скрекотали навколо неї: “Суворін не ліберал””. Опозиційні публіцисти часто порівнювали М. М. Каткова й О. З. Суворіна, називали їхню стовпами проурядової, охоронної преси. Розанов від цього починає: “У долях російської журналістики ХIХ століття зіграли виняткову роль Катков і Суворін. Вони мали між собою нічого спільного. І через контраст одна одній вони відсвічують особливо яскраво у взаємній зіставленні”. Дуже чітко автор визначає роль Каткова. “Катков створив державну печатку у Росії був керівником газети, яка, стоячи і тримаючись цілком незалежно від уряду, говорила від імені російського уряду у його ідеалі…” Як завжди, розановские характеристики героїв досить парадоксальні: “”перо” Каткова було Каткова й розумніше працювати Каткова”, “розум, пильність, далекоглядність Каткова – була значно слабшими його”. Не традиційна характеристика російської журналістики у середині ХIХ століття: “Усі наших газет, по суті, все наше журналістика спокон століття стояла ідейна і гурткове… Росії хто б висловлював, не шукав висловити; все висловлювали ідеї “нашого гуртка”, гуртка Бєлінського і “Вітчизняних записок” 40-х і 1950-х років”, “гуртка Щедріна – Некрасова – Михайлівського у тому журналі 1970-х років”, “гуртка Чернишевського і Добролюбова в “Современннике””, “гуртка Стасюлевича, Спасо-вича, Пипіна, Слонімського, Качиних – в “Віснику Європи””… Це був гуртки людей приблизно однієї школи, мають однаковий вік, і, найголовніше, – приблизно одного “кола читання”… Кн
ижка – ось, що й єднало! Росія рішуче багато і зовсім нічим у собі не з’єднувала! Через це вся література була власне словесна, теоретична. І, дивним чином, “російського”, крім таланту й етики, у цій літературі не було! Усі думки, все серце, вся душа були “соціалістичні”, “марксистські”, англоманские, германофильские, полоно-фильские, космополітичні. Адже і головні книжки російського “Кола читання” завжди, були не російські, а перекладні чи “в оригіналі” іноземні (з. 3). З цього характеристикою годі й погоджуватися, полемізувати із нею, але знати й уміти враховувати на сучасному розвитку історії російської журналістики, з погляду, необхідно. У “Новому часу”, вважає Розанов, “представительствовалась Росія та російське справа, а чи не марксизм і марксистські успіхи у Німеччини і Росії…” (з. 3).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Негативні характеристики на особистість Суворіна

Categories: Твори з української літератури

Links