Три зозулі з поклоном – Григір Михайлович Тютюнник
Григір Михайлович Тютюнник (1931-1980 pp.)
“Три зозулі з поклоном”
Пронизлива новела “Три зозулі з поклоном” має автобіографічний підтекст: серед головних героїв твору впізнаються сам автор і його засланий на Сибір батько. Ця новела присвячена “Любові Всевишній”. А це кохання дійсно було неземне: безнадійно закохалася у свого сусіда Михайла, батька оповідача, молода жінка Марфа Яркова. Вона жила лише тим, що могла зрідка його бачити. Але тридцятитрьохрічний Михайло був репресований і опинився в сибірських концтаборах. Тепер
Розповідаючи про чотирьох знедолених через репресії людей, – Михайла, оповідача з матір’ю та Марфу, – Григір Тютюнник розповідав про знедолений народ.
Цю новелу письменник тривалий час не міг опублікувати – у застійні роки не допускали навіть натяку на жахіття сталінщини, хоча в творі прямо про це ніде і не сказано. Зрештою новела “Три зозулі
Новела “Три зозулі з поклоном” – про людські долі, скалічені тоталітарною системою, про високий духовний світ звичайної людини. І про весь уклад життя довоєнного і повоєнного села (виснажливу працю жінок на полі, відсутність культурних розваг, окрім вечорниць по сусідах, брак чоловіків – одні інваліди, студентські злидні).
Через увесь твір проходить одна наскрізна деталь – “татова сосна”, що є і конкретною (Михайло дійсно посадив на піску перед хатою сосну і згадує про неї в листі), і символічною: вона є пам’яттю про Михайла для тих, хто його любив – для сина, дружини, люблячої жінки; для односельців вона є спогадом про безневинно загублене життя; для самого Михайла – символом рідного дому (“Сю ніч снилась мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може й вища. Сосна – а за нею річки синє крило…”).
Композиція, образи новели
Хоча твір є невеликим за обсягом, проте має складну композиційну будову. Письменник використовує прийом обрамлення, щоб через безпосередню розповідь ліричного героя на початку і в кінці твору добитися більшої емоційної проникливості у зображенні трагедії як окремої людини (Марфи, Софії, Михайла, оповідача), так і цілого народу. “Останній лист від тата” є своєрідною новелою і новелі, яка розкриває образ Михайла. Михайло працьовитий, люблячий, тактовний, чесний і має поетичну душу (“три зозулі з поклоном”, “синок мій колосок”, “річки синє крило”). В його листі розкривається цілий світ почуттів: тут сум за родиною, свободою, величезна любов до дружини й сина, до батьківщини, улюбленої роботи столяра, милосердя та співчуття до страждань іншої людини. Він намагається вберегти від додаткових страждань свою люблячу дружину і не розповідає про жахіття концтабору, натомість пише, як добре годують та вдягають ув’язнених: “Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати”.
Образи жінок – Марфи і Софії – змальовані дуже лаконічно, проте повно. Обидві вони передчасно постаріли від горя і важкої колгоспоної праці. Хоча жінки ще не старі, проте Марфа вже сива, а Софія має “Сині губи”.
Марфа колись була “тонесенька, тендітна у благенькій вишиваній сорочці” і з жовтими кучерями, що вибивалися з-під червоної хустки. Одружившись з Карпом Ярковим у дев’ятнадцять років, вона “два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто”. Карпо був товстопиким, рудим, товстоногим, ненажерливим. Коли сусіди співали на посиденьках, він дивився у стелю або вуса розпушував. Тому і не дивує, що молода Марфа покохала сусіда Михайла, який як “сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі”.
Героїні схожі своєю важкою працею у колгоспі, своєю гіркою долею, але різні за характером. Софія спокійна і врівноважена, співчутлива. Вона впевнена у коханні чоловіка, тому навіть сказала йому якось: “Ти, Михаиле… хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться”. Та й потім, з роками, не мала Софія злості на Марфу. Розповідаючи сину історію кохання Марфи до Михайла, вона говорить: “У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе”. Син помітив, що “очі мамині сухі, голос ні здригнеться”, і він відчуває, що “спогади її не щемлять і не болять – вони закам’яніли”.
Марфа – емоційна і чуйна людина, яка повністю віддалася своїм почуттям. Вона пронесла кохання до Михайла крізь усе своє життя, і це почуття було настільки сильним, що вона відчувала навіть, коли родині має прийти лист від Михайла. Вона просила поштаря дати хоч потримати їй лист від коханого, поплакати над ним, а потім – “біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп, і вітер сушить – не висушить сльози у її очах”. Марфине щире кохання Михайло відчуває в ув’язненні так сильно, що навіть просить дружину передати їй привіт.
Софія вважає Марфине кохання чимось неземним, тому й не ревнує, а тільки співчуває.
Заголовок твору є глибоко символічним: зозуля – символ туги, провіщення. І цією тугою пронизаний увесь твір, відчувається його автобіографічна основа.
“Зав’язь”
Оповідання Григора Тютюнника “Зав’язь” дало назву його першій збірці, яка вийшла 1966 p.. Невеличке оповідання на три сторінки розгортає цілу історію зародження першого кохання на тлі життя повоєнного села (стара хата з цвіллю у вологих кутках, відсутність одягу і палива – взимку тільки на печі можна всидіти, найбільшою мрією дівчат є прикраси, а хлопців – вивчитися “на шофера”). В оповіданні відбиті народні звичаї та мораль (повага до старших, колядки і народні пісні, вишиванка як найкращий подарунок від коханої).
За цей твір, а також за оповідання “Проти місяця” та “Печена картопля”, письменник отримав жорстку критику і тяжкі ідейні звинувачення. Його твори вважали асоціальними, бо вони були не про мудрість партії, без яких радянський письменник тоді і не уявлявся.
Розглядаючи твір “Зав’язь”, слід перед усім звернути увагу на символічність заголовку: це зав’язь першого кохання, що народжувалось навесні, у час цвітіння саду і появи зав’язі – майбутнього плоду.
Сюжет оповідання побудований на виразних деталях (хоча у творі вони і виконують нерівнозначні функції). Через наскрізну деталь, яка є формотворчою основою побудови сюжету і прийомом всебічного розкриття характерів, перед читачем розкриваються людські стосунки.
Кохання Миколки і Соні відбувається на тлі весняного пробудження природи. Весна, пробуджуючи все живе, оновлює не тільки навколишній світ, але, даючи людині радість, оновлює і її душу. Тому невипадково зародження кохання відбувається саме цієї пори року.
У творі наскрізною деталлю виступає “зав’язь”. Вона спочатку є конкретною деталлю, але згодом переростає у головну ідею твору.
“Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь”. Так письменник показує, що кохання Миколки і Соні зародилося і створює відповідний настрій, готує до подальшого сприйняття на вищому рівні. Ця деталь тут є настільки точною, спрямованою на розкриття авторського задуму, що це дає право вважати зав’язь деталлю-образом з глибоким символічним змістом. Ще раз ця деталь повториться, коли наприкінці Миколка повернеться і почує від діда слова: “Ану, лишень, парубоче, помагай окурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав’язь”.
Автор ніби говорить про те, що зав’язь зародилася, але за неї ще треба боротися.
Характери героїв – Миколки, його діда Лавріна та Соні – виписані виразно, але дуже лаконічно, і сповнені легким народним гумором. Це відчувається у діалогах діда з онуком. Мова діда колоритна і жартівлива:
“- То дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!
– Просто в неї міцний характер, – кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.
– Еге ж, – бубонять, – і тюрма міцна, та чорт їй рад…”
“Зав’язь” сповнений ліризмом твір, який завдяки високій асоціативності художніх образів дозволяє кожному читачеві знайти у ньому щось своє, неповторне, що повертатиме його до цього оповідання знов і знов. ?
(2 votes, average: 3.00 out of 5)