Тютюнник Григір Михайлович

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ

Тютюнник Григір Михайлович (1931-1980)

ЗАПАМ’ЯТАЙ

Основні твори: книги “Климко”, “Вогник далеко в степу”, збірки оповідань “Ласочка”, казок “Степова казка”, повість “Житіє Артема Безвіконного”.

Г. М. Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. у с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом суттєву роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприйняття майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя

вдалині від матері, спричинені війною моральні й матеріальні втрати тощо.

Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п’ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, у колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці мав його брат – письменник Григорій Тютюнник.

На початку 1970-х років

Г. Тютюнник працював у видавництві “Веселка”. Серед його продукції – настільна книга-календар для дітей “Дванадцять місяців” (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань “Ласочка” (1970), казок “Степова казка” (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

За книги “Климко” (1976) і “Вогник далеко в степу” (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 р.

В останні місяці життя письменник працював над повістю “Житіє Артема Безвіконного”.

Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.

1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

“Три зозулі з поклоном”. Новела “Три зозулі з поклоном” чи не найглибше з усіх творів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попереднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія: у 1976 р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, була “Летіла зозуля через мою хату…”, де йшлося не просто про нещасливе кохання, а про вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Очевидці розповідають, що, почувши цю пісню, Тютюнник підхопився і побіг до своєї кімнати. Так народилася новела “Три зозулі з поклоном” – одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст. Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу також репресованого. Навіть ім’я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться: в 70-х рр. ці події замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора.

На кількох сторінках розгортається досить поширена житейська історія, так званий любовний трикутник. Марфа Яркова одружена, але кохає Михайла, батька оповідача. Кохання Марфи до чужого чоловіка – її глибока інтимна проблема, якою жінка ні з ким не ділиться. Марфа й не претендує на чуже щастя. Невдовзі Михайла засилають до Сибіру, звідки він ніколи не повернеться. Але найголовнішими є навіть не події твору, а почуття героїв, їхні пристрасті, переживання. Саме вони рухають сюжет твору, розширюють його часові, просторові межі. Життєва конкретика відсувається на другий план, читач замислюється над вічними, істинними цінностями, разом із героями починає шукати гармонійного вирішення конфлікту. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мірило вартості людини. Важко Софії: вона втратила чоловіка й батька своєї дитини, але отримує від нього листи і знає, що Михайло любить її. А Марфа переживає нерозділене кохання, раніше від Софії відчуває, коли тій надходить лист, і просить листоношу дати хоч потримати його в руці, пригортає його до грудей, цілує. Це любов душ, яка перейшла тілесний рівень. Кохання, в якому кожний залишається чесним перед самим собою. Це безпретензійне кохання, в якому немає й тіні заздрощів до суперниці. Софія не сердиться на Марфу: “У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе”. Співчуття, любов до ближнього, милосердя і всепрощення є визначальними для персонажів новели. Ці риси характерні для української людини, яка сповідує християнську мораль.

“Любові Всевишній присвячується” – такий епіграф твору Григора Тютюнника. У новелі любов оточена неземним ореолом, надзвичайно далеким від звичного побутового розуміння. Листоноша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі пригорнути до грудей листа. Соня не картає суперницю, навпаки, найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові. Михайло пише Соні: “Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї та скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…”

Жодний із героїв твору не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю від нього. Але всі вони лишаються на роздоріжжі – кожний сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня сама виростила сина, Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчя сина свого коханого.

Новела має ознаки притчі – висновок, до якого приходить автор і який пропонує читачеві: любов – почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на існування.

“Останній лист від тата” – це новела в новелі, і розкриває він не тільки цілий світ почуттів батька – сум за родиною, за втраченою свободою та й самим, очевидно, життям, а й безмежну любов до дружини (“…моя єдина в світі Соню…”), сина, до рідного краю, природи.

ЗАПАМ’ЯТАЙ

Процеси, що відбуваються в людській душі, безконечні, як безконечний Всесвіт, адже душа і є відображенням Всесвіту. Митець прагнув такої любові від нас, українців, бо “любов – це коли віддаєш…”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Тютюнник Григір Михайлович

Categories: Біографії

Links