ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ – ГРИГІР ТЮТЮННИК – ЛІТЕРАТУРА XX ст

11 клас

ЛІТЕРАТУРА XX ст.

ГРИГІР ТЮТЮННИК

ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ

Любові всевишній присвячується

Я виходжу з-за клубу, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з че­моданчиком у руці. І перше, що бачу, – хату Карпа Яркового. А пе­ред нею – молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ганку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса – колись її волосся сяяло про­ти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю

собі, волосся умирає раніше, ніж людина…

Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну:

-Здрастуйте, тітко.

Марфа ворушить губами і проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще “та, що твій тато садив”).

Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поці­лунку сині губи.

– Мамо, – питаю після того, як куці студентські новини розказа­но (сесію здав, костюм ось купив), – а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?

Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:

-Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…

Марфа

– тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Мар­фою” – знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку – тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами – і си­дить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.

Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є – нема, є – нема, є…”

Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко – височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою че­рез гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:

-Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?

-Нема, – одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Мар­финого волосся, що вибилося з-під чорної хустки.

-Не брешіть, дядечку. Є…

-Ну – є! Є… так не тобі, а Софії.

-Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу…

-Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.

-Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам.

Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка – ще синіші.

Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і ма­нить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і про­стягає Марфі:

-На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене.

-Ні-ні-ні, дядечку! – аж похлинається від щирості Марфа. – Ось вам хрест святий!

Вона хапає з Левкових пучок листа – сльози рясно котяться їй по щоках – пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…

-Чорнила слізьми не розмаж, – каже Левко і одвертається: жде.

Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа,

Мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче…

-Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.

Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.

-Хіба що за його здоров’я, – бурмотить Левко, – а так зроду не взяв би…

І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).

А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп, – і вітер сушить – не висушить сльози в її очах.

-А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?

-Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди, ярком, ярком – і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли та­то обізветься.

-І ви на неї не сердилися?

-У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.

-А як же то – вона вгадувала, а ви – ні?

-Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажи­лася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі. Гляне було – просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше доло­нею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили – такі сумні. Дивиться ними – як з туману.

Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І го­монимо, бувало, втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, аМарфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий – розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки – їж, Карпе! І тьопає, як за себе кидає. Ми спі­ваємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я, – каже, – картоплю в галушках люблю. Кар­топлі треба більше кидать у галушки”. Товстопикий був, товстоногий. І рудий – матінко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього – пе­репілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне по­серед пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата… Я ж бачу. А він затулить надбрів’я долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.

-Ти, Михайле, – кажу, – хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.

А він:

-Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?

Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять – вони закам’яніли.

ОСТАННІЙ ЛИСТ ВІД ТАТА

“Софіє! Соню!

Учора дав мені товариш скалку від дзеркальця, і я вперше за два роки себе побачив. Побачив і не впізнав. Не тільки голова вся, а й брови посивіли. Зразу подумав був: може, то іній (це надворі було, не в бараці), тернув долонею – ні, не іній. Більше не дивитимусь.

Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фильончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадь­кома…

Погане виходить, серце болить, як подумаю, що це ж із моїх рук виходить отаке. Дерево хороше, в нашій стороні з нього білі палати робити б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще не спродала? Як буде скрута – не жалій. Він мені, мабуть, уже не при­годиться. Не так-то й далеко я зайшов, та далеко вертатися.

Ти питаєш, як нас годують, як удягають на зиму. Годують такою смачною юшкою щодня, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, се­лянам до неї не звикати.

Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна – а за нею річки синє крило… Ні ти, ні синок, мій коло­сок, чось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся.

Сусіда мій по нарах молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?..

Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфи­на душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зо­зулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

(“Сибір неісходиму” було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: “Сибір не­ісходиму”).

Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму”…

Коли се було… А я досі думаю: “Як вони чули одне одного – Мар­фа і тато? Як?..”

А ще думаю: “Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?”

-Тоді не було б тебе… – шумить велика “татова сосна”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ – ГРИГІР ТЮТЮННИК – ЛІТЕРАТУРА XX ст

Categories: Твори до ЗНО

Links