Торжество науки над фантазією у художньої діяльності

Протягом ХІХ ст. митці мінімізували естетику і прагнули будувати художні Твори майже цілковито на зображенні реальності. У цім сенсі все тогочасне класичне мистецтво було реалістичним. X. Ортега-і-Гассет

“З нічого ніколи не виникає ніщо” – цей закон відомий ще від доби античності. І стосується він не лише природи, а й будь-якого явища, у тому числі – літератури та мистецтва. Тому, не враховуючи “духу й аури” цієї доби, тієї конкретної наукової та світоглядної ситуації, у якій з’явилися та розвивалися конкретні мистецькі явища,

ми ніколи не збагнемо їхню суть. То що ж відомо про розвиток літератури реалізму ХІХ ст. і як вона пов’язана з тогочасною філософсько-світоглядною ситуацією?

З-поміж найголовніших “силових ліній” у розмаїтті філософських пошуків і наукових концепцій доби реалізму передовсім треба назвати позитивізм (фр. positivisme – позитивний, заснований на думці) – філософський напрям, прибічники якого проголосили сукупні досягнення конкретних, спеціальних (“позитивних”) наук єдиним джерелом істинного знання і вимагали, аби наукове пізнання спиралося на емпіричний досвід, тобто лише на ті факти, що їх можна

перевірити дослідним шляхом. Позитивісти також уважали, що роль наукового дослідження повинна обмежуватися описом і систематизацією зібраних фактів, але при цьому дослідник не повинен претендувати на їх тлумачення. Тому вони заперечували провідну роль абстрактно-теоретичного мислення, філософії (“кожна наука – сама собі філософія”) і вважали, що наукові знання потрібні й корисні лише тоді, коли вони “позитивні”, тобто приносять конкретну, усім зрозумілу й науково вимірювану користь. За висловом одного з “батьків” цього вчення, французького філософа-позитивіста О. Конта (1789-1857), слово “позитивне” означає “реальне на противагу химерному”. Позитивізм стає домінуючим науковим напрямом у Європі та США вже з першої третини ХІХ ст. (тобто від схилку доби романтизму).

Огюст Конт висунув красиву формулу гармонійного розвитку суспільства: “Любов – як принцип. Порядок – як основа. Прогрес1 – як мета”. Це було своєрідним продовженням духу ідеології Просвітництва, з її вірою в можливість торжества гармонії та порядку, у перспективу раціонального, розумного облаштування суспільства. Подібно до просвітителів мислив і О. Конт, на думку якого, суспільство повинно бути влаштоване позитивно й гармонійно і тоді революції та соціальні катаклізми стануть у ньому абсолютно недоречними, вони нагадуватимуть хворобу чи патологію в організмі людини. А пануватимуть у такому суспільстві солідарність і злагода як поміж окремими особами, так і між різними групами та класами, оскільки всіх громадян об’єднає прагнення до збереження матеріального та духовного благоденства. Здавалося б, у цій формулі О. Конта все було гарним і привабливим, але був у ній лише один-єдиний “малесенький” недолік, а саме – вона абсолютно не відповідала реальній дійсності. Адже досить лише пригадати, скільки в період розквіту позитивізму (середина ХІХ ст.) відбулося аж ніяк не “позитивних” і не “гармонійних” подій: скільки відгриміло війн і революцій, як багато проливалося невинної крові, а омріяної суспільної гармонії та “любові як принципу” не видно було навіть на виднокраї.

Позитивізм і дарвінізм відчутно вплинули як на умонастрої тогочасного суспільства, так і на стилістику художньої Творчості, яка чимдалі сильніше асоціювалася з науковою діяльністю, з “духом і літерою” природничих наук. Прагнення до об’єктивного та міметичного1 (“як у житті”) зображення героїв і подій, до практично наукового дослідження, документування та аналізу життєвих явищ, зокрема й до вивчення механізмів впливу суспільства на формування особистості, помітні в багатьох творах письменників-реалістів (Стендаль, Оноре де Бальзак, Чарльз Дік-кенс, Федір Достоєвський, Лев Толстой, Антон Чехов, Генрі Джеймс та ін.). Проте особливо яскраво вони втілилися у творчості письменників-натуралістів, зокрема – братів Едмона та Жуля Гонкур і Еміля Золя.

Натуралізм був чи не єдиним літературним напрямом, який найповніше (хоча й не повністю) відповідав настановам і духу позитивізму. Недаремно вже згаданий Е. Золя підкреслював схожість своєї творчості з діяльністю науковця: “Я не хочу, як Бальзак… бути політиком, філософом, моралістом. Мене влаштовує роль ученого”. Необхідно зазначити, що тогочасні митці не лише проголошували, а й активно втілювали наукові ідеї у своїй творчості. Так, Жуль Верн або Еміль Золя, готуючись до написання художніх творів, вели довжелезні, майже бухгалтерські записи, вивчаючи з олівцем у руках десятки, а то й сотні спеціальних (“позитивістських”) наукових праць. Скажімо, Еміль Золя, збираючись писати романи про шахтарів, з блокнотом у кишені повзав вузькими штреками копалень, а коли об’єктом зображення обирав роботу акторів, то відвідував їх у гримерній або навіть безпосередньо за театральними кулісами, з метою не пропустити ані найменшої деталі, як це роблять науковці-дослідники. А “батько наукової фантастики” Жуль Верн писав свої знамениті “географічні романи” на безпосереднє замовлення наукової установи – Паризького географічного товариства (!).

Отже, у ХІХ ст. захоплення величчю науки, щира віра в неодмінний прогрес у всіх сферах життя ставали домінуючими, тож не могли не вплинути на зміну мистецьких орієнтирів і вподобань. Не випадково О. де Бальзак зазначив, що “перемога реалізму над романтизмом зумовлена торжеством науки над фантазією”.

За періодом згаданих вище бурхливих соціальних і політичних потрясінь і катаклізмів початку ХІХ ст. настала доба нехай і не абсолютної, але все-таки стабільності. Звісно, вона була відносною, оскільки боротьба націй, класів і навіть окремих особистостей за якісь ідеали, інтереси та цілі остаточно не вщухає ніколи: попереду ще була “весна народів” 1848-1849 рр., бурхливі події Громадянської війни у США (1861-1865), Паризька комуна 1871 р., ціла низка воєнних конфліктів. Однак в Європі приблизно до 1840-1850-х років склалася нова, не така буремна, як на початку століття, політична й духовна ситуація. Проте зміна цієї ситуації, нехай не відразу і не прямо, впливає на зміну ситуації мистецької.

До середини ХІХ ст. поривання романтиків до всього екзотичного та ексклюзивного, їхнє прагнення занурити читача у світ своєї безкрайньої уяви та фантазії широкому освіченому загалу вже почали дещо надокучати. Тим часом навколо вирувало реальне динамічне життя, зі своїми невигаданими, але від того не менш гострими проблемами, конфліктами та суперечностями. Доки класицизм і романтизм воювали один з одним, поруч виростало щось значно сильніше і могутніше; воно пройшло поміж ними, а вони не впізнали повелителя за владним виглядом його; це “щось” оперлося одним ліктем на класицистів, а другим – на романтиків і зробилося вищим за них, – як “володар”, воно визнало і перших, і других, а потім зреклося їх обох… Мрійливий романтизм почав ненавидіти новий напрям за його реалізм.

А з іншого – вони рішуче заперечували все буденне, “неромантичне”. І письмен-ники-реалісти вчасно відчули, що зображення й дослідження буднів теж може захопити читача, воно також може бути художнім і стати темою літературного твору. Тож і не дивно, що приблизно до середини ХІХ ст. інтерес до реального життя (“реальне сильніше за уявне”), до гострих повсякденних проблем, а також прагнення розв’язати найболючіші з них у мистецькому процесі почали переважати. І мистецтво реалізму стало блискучою відповіддю на всі згадані й не згадані виклики часу, поступово відтісняючи романтизм із центру суспільної уваги. Водночас це аж ніяк не означає, що романтизм зник остаточно – він існував протягом усього ХІХ ст., а на його схилку виникло таке цікаве мистецьке явище, як неоромантизм.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Торжество науки над фантазією у художньої діяльності

Categories: Нові твори

Links