Тема жалю й милосердя у творах Валентина Распутіна

Скромний і зовсім не новий сюжет, повсякденний матеріал – так звідки ж відчуття радості, що залишає повість Валентина Распутіна? Ну баба, вісімдесят років прожила, дітей народила. У живі залишилися двоє синів і три дочки. У молодшого, Михайла, що один з усіх залишився в селі, воно й доживає своє століття. Тепер при смерті, і збираються проводити її в останню путь діти, дорослі вже й зовсім різні

Распутін у своєї першої, що створила йому ім’я, повести “Гроші для Марії” також не користувався гостросюжетними прийомами. Продавщиця сільмагу

чекає ревізії, а товари в ті роки було прийнято іноді відпускати під запис, на довіру, у борг, хоч і була ця практика незаконної. І їде її чоловік по родичах і друзям у надії позичити гроші, інакше посадять дружину

Так, перша повість не відрізнялася особливою оригінальністю сюжету, але читалася на одному подиху, тому що вставали за гаданою простотою складні й своеобичние характери росіян людей

Характер баби Ганни належить до того ж соціальному типу – типовий народний образ сільської жінки, видюжившей терпінням і працею й голодне дитинство, і страшне випробування війною, і невпорядкованість післявоєнного

років. Вистоявшей на всіх вітрах – і не загрубів, не зачерствілою душею

Ця внутрішня безмірна доброта й делікатність Ганни, майже дитяча незахищеність, непомутніння моральної чистоти й людяності без тіні сентиментальності передані вповести.

Смертю, а вірніше – життям, головної героїні перевіряються її діти. Для них смерть матері – висока трагедія, так “IK мати йде з життя, віддавши їм усе. Для автора ж трагедія (або Драма ) те, що діти її – Люся, Варвара, Ілля, Михайло – не витримали перевірки на людяність. Суворим вироком завершується ця настільки скромна по життєвому матеріалі повість. Страшно читати про те, як совістить мати, одночасно тихо радуючись останньому щастю, совістить того, що тримає дітей при собі, відриваючи їх від важливих справ. Начебто можуть у них бути справи більше важливі…

Найстрашніше – у тих награних, брехливих словах, якими прощаються вони з матір’ю, у глибині душі знаючи, що це останні слова: “И не ображайся на нас. Так треба”. Треба не за законом людяності, а за законом суєти. По щиросердечній тупості, внутрішній зашкарублості, а простіше – недоліку доброти. “Видужуй, мама. І не думай ні про яку смерть”.

Вона не боялася вмерти. “Більше витрачати в собі їй нема чого, википіла до останньої крапельки. А що, запитується, бачила вона у своєму житті? Завжди те саме: смикали про що-небудь дітлахи, дичавіла худобина, чекав город, а ще робота в поле, у лісі, В* колгоспі – вічна круговерть, у якій їй ніколи було зітхнути й оглянутися по сторонах, затримати в очах і душі красу землі й піднебіння”.

Повість кінчається сумно: діти роз’їхалися, а мати відразу після їхнього від’їзду вмерла. Строк був останнім і коротким. А діти… що ж, така життя

Але протест проти такого кінця в душі кожного читача. Висока моральна чистота восьмидесятилітньої матері й щиросердечна черствість її дорослих дітей – страшний контраст, що запам’ятовується надовго.

Моральний суд завершений. Питання поставлене. Чималої важливості питання – про погрозу бездуховності, про жаль і милосердя, про те, що таке людина й що таке людяність

Про проблеми природи, культури й людину говорили багато письменників минулих століть і сучасності. У російській літературі радянського періоду взаимоотношение людини із природою часто зображувалися відповідно до тези тургеневского Базарова: ” Природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник”. Довгий час кожний з гордістю вимовляв: “Широкий країна моя рідна, багато в ній лісів, полів і рік….” Якщо багато – чи значить це, що природні багатства не треба берегти? Безумовно, люди сьогодні сильніше природи, і перед їхніми рушницями, бульдозерами й екскаваторами вона встояти не може

“Прощання із Запеклої” – книга про те, що взаємини людини й землі – проблема не звичайна, а глибоко моральна. Не випадково слова “Батьківщина”, “народ”, “джерело”, “природа” – одного кореня. У повісті образ Батьківщини незмінно пов’язаний з образом рідної землі. Матера – це й острів, і древня деревенька з такою же назвою. Матера повинна бути стерта з особи землі. Повинне зникнути все: будинку, городи, луги, цвинтар – вся земля піде під воду навічно. З великою тривогою й безнадійною іронією говорить баба Дар’я: “Вона, жизть ваша, ишь які податі бере: Матеру їй подавай, оголодала вона. Одну б тільки Матеру?!”

Інша жителька села – Ганна, як і всі старі, знає тільки свою рідну Матеру, любить її й не хоче з нею розставатися. На її думку, найбільший гріх на світі – це позбавити людини його батьківщини. А стара Настасья відверто тужить: “Хто ж старе дерево пересаджує?!”

Символична та звістка, що спонукала героїв активно діяти, її приніс Богодул. Цей герой сприймається не інакше як своєрідний дух Матери (живе він на острові одному Богові відомо скільки). Увійшовши до сидячим за самоваром стару хам, він возвестил: мертвих грабують. Напевно, багато чого баби могли б знести мовчачи, безмовно, але не це. Коли добралися вони до розташованого за селом цвинтаря, працівники санепидемстанции “докінчували свою справу, стаскивая спиляні тумбочки, огорожки й хрести, щоб спалити їхнім одним вогнем”. Їм і в голову не приходить, що для Дар’ї й інших селян цвинтар – щось святе. Не зрячи навіть стримана Дар’я, “задихаючись від страху й люті, закричала й ударила одного з мужиків ціпком, і знову замахнулася, гнівно вопрошая: “А ти їх отут ховав? Батько, мати в тебе отут лежать? Ребяти лежать? Не було в тебе, поганця, батька з матір’ю. Ти не людина. У якої людини духу вистачить?” Її підтримує все Село…

Ця сцена в повісті дає привід для глибоких міркувань. Не нами починається життя на світі, і не нашим відходом вона закінчується. Як ми ставимося до предків, так і до нас будуть ставитися нащадки, беручи приклад з нас. “Неповага до предків є перша ознака аморальності”,- писав ще Пушкіна

Распутін, міркуючи про це, показує кілька поколінь. Виходить, що чим далі, тим зв’язки стають слабкіше. От баба Дар’я свято шанує пам’ять про збіглим. Син її, Павло, розуміє мати, але те. що неї хвилює, для нього не саме головне. А онук Андрій і зовсім не розуміє, про що мовлення. Для нього не представляє складності вирішити влаштуватися на будівництво греблі, через яку й буде затоплений острів. І взагалі, він упевнений, що пам’ять – це погано, без її краще.

Повість Распутіна сприймається як попередження. Такі, як Андрій, будуть творити, руйнуючи, і коли задумаються, чого ж у цьому процесі більше, будуть уже пізно: надірвані серця не виліковують. А такі, як Петруха (він підпалив власний будинок, щоб скоріше одержати за нього грошову компенсацію), і не стануть утруждать себе творенням: їх улаштовує, що за руйнування платять гроші

Своєрідним символом попередження намальований нове селище, куди повинні перебратися селяни. Селище хоч і спрацьоване красиво, будиночок до будиночка, так поставлений якось нісенітно, не по-людському. Напевно, і прощатися у випадку потреби із цим селищем буде куди простіше, ніж із Запеклої. А людина обов’язково повинен почувати себе хазяїном землі. Інакше навіщо жити? “Якщо земля – територія тільки, те відношення до неї відповідне. Землю – рідну землю, Батьківщину – звільняють, територію захоплюють… Хто ми на цій землі – хазяї або тимчасові прибульці: прийшли, побили, ні минулого нам не потрібно, ні майбутнього в нас немає?” Такі міркування викликає талановита повість В. Распутіна