Життєвий і творчий шлях Валентина Григоровича Распутіна

Щоб написати таку глибинну по змісту книгу, як Прощання із Запеклої, потрібна, звичайно, не тільки талановитість письменника, чуйність художника, завзята старанність у роботі, але й глибоко особиста ураженість тим конкретним сюжетом, що ляже в основу творчої роботи письменника. Ця остання умова лежить у Распутіна на поверхні. Село його дитинства Атамановка сама виявилися на дні Братнього моря.

Письменник дуже любив своє село, та і як не любити свою батьківщину, місце, де ти народився. Любов до малої батьківщини це однаково що любов до матері.

Мати виховує дитини, а Природа вирощує. Адже саме матінка-земля годує, напуває. Краса її лугів, полів, лісів виховує найкращі якості душі людської. Так хіба можна відірвати сина від матері, тим більше такий гарної. Звичайно, це протиприродно.

Красу краю, зачарування природи ми можемо оцінити, виходячи зі спогадів самого Валентина Распутіна: Ледь навчившись ходити, ми шкутильгали до ріки й закидали в неї вудки, ще не окрепнув, тяглися в тайгу, що починалася відразу за селом, збирали ягоди й гриби, з малого років сідали в човен і самостійно бралися за весла, щоб гребти до островів, де косили сіно, а потім знову йшли

в ліс більше наших радостей і наших занять був зв’язок з рікою й тайгою. Це була вона, відома всьому світлу ріка, про яку складалися вічні легенди й пісні, єдина дочка Байкалу, про дивну красу й поезію якої я зберігаю самі чисті й святі спогади.

Схильність Распутіна до глибинного споглядання природи, здатність почувати навколишній світ, безсумнівно, черпається з досвіду спілкування із природою у вибрані моменти проникливого з нею контакту. Всю цю незвичайну красу первозданної природи й надзвичайний смуток при розставанні з нею відбиває Распутін у повісті Прощання із Запеклої. Распутинское Прощання із Запеклої одночасно й ідейний гребінь і підсумок цілого напрямку нашої літератури шістдесятих сімдесятих років.

Повість Прощання із Запеклої не випадково починається зі слів: И знову… Це не простий опис якоїсь конкретної весни, а узагальнюючий погляд на те, що бувало багато разів, усередині чого завжди перебувала Матера: знову льодохід, зелень,’ повернення птахів, перші дощі, початок сівби.

Очами Дар’ї робить Распутін огляд острова, його природного ландшафту. Від краю до краю, від берега до берега вистачало в ній і роздолля, і багатства, і краси, і дикості, і всякої тварини по парі всього, відділившись від материка, тримала вона в статку чи не тому й назвалася славетним ім’ям Матера. Село, що живе на цьому острові, побачило на своєму столітті багато чого. Знала війну, повінь, і пожежа, і голод, і розбій.

Була в селі й церківка, як ведеться, на високому чистому місці, добре видна видали з тої й з інший протоки. Зле-Бідно жило село, відділена від зовнішнього миру швидкоплинною водою Ангари. Тут росли дітлахи, гуляли молоді, доживали своє століття старі.

Але от страшна звістка затрясла мирне сільце: гідроелектростанція, що будувалася поблизу, незабаром затопить село Матера. Будь-яка розмова, про що б він не був, у який би час не перекидався, кого б не мітив, кінчався він завжди одним: підступаючим затопленням Матеры й швидким переїздом.

Звичайно, влади подбали про жителів і виділили кожній сім’ї будинок у новому селищі міського типу й незабаром усе повинні були переселитися. Але чи хотіли переїжджати жителі. На це питання кожний відповідав по-різному. Одні минулого раді майбутній зміні обстановки й не приховували этого. Клавка Стригунова так і говорила: Давно треба було утопити. Живим не пахнуть… не люди, а клопи так таргани. Знайшли де жити серед води… як жаби.

Звичайно, здебільшого молодь була рада переселенню, адже не було в них за плечима того років життя на острові Матера, як, наприклад, у старшого покоління.

Сама стара в селі бабуся Дар’я. Характер бачення Дар’ї вражає рідкою конкретністю й точністю, вона теперішній філософ, зі своєю глибоко оригінальною світоглядною інтуїцією й системою цінностей. Ти не просто людина, що творить себе з нуля або якого з того ж нуля формує життя, ти син або дочка, більша частина тебе йде в минуле, у предків, вони дали тобі все: саме існування, залишили в спадщину навички, уміння, засоби. Таке внутрішнє, що не вилучається відчуття Дар’ї. Звідси і її глибоко особиста тема відповідальності перед померлими. Тому переселення для неї смерті подібно.

Часто з Дар’єю проводить час Настасья, а також Сима з онуком Колій, що дивився на бабів з якимсь недитячим, гірким і лагідним розумінням. Заходив і Богодул, ‘ступаючи повільно й широко, важкої, навалистой ходою, згинаючись у спині й задираючи більшу кошлату голову, у якій горобці цілком могли влаштовувати гнізда. Баби Богодула любили. Невідомо, чим він їх причаровував, чим брав, але тільки заявлявся він на поріг до тої ж Дар’ї, вона кидала будь-яку роботу й кидалася до нього зустрічати, привечать.

Вони звикли друг до друга, любили бувати разом. Безумовно, для них життя вдалині друг від друга не представляє інтересу. Крім того, вони занадто любили свою Матеру. Отут все знакомо, обжито, уторовано, отут навіть і смерть серед своїх бачилася власними очами ясно й просто як оплачуть, куди віднесуть, з ким поруч покладуть


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Життєвий і творчий шлях Валентина Григоровича Распутіна

Categories: Нові твори

Links