Тема природи в повісті В. Г. Распутіна “Живи й помни”
Не секрет, що Валентин Распутін був дуже прив’язаний до російської землі. Своє творче кредо він формулює так: “…захищати совість, віру й красу”, але прагнення це дуже тісно в його добутках прив’язане до отече-ству, до російського народу. Красу Валентин Григорович бачить і в людині, і в його внутрішньому світі, і, звичайно ж, у природі. Досить важко серед його литературно-го спадщини знайти добуток, у якому, незважаючи на тему або сюжет, не робився б акцент на красі ( під-годину досить суворої) і величі навколишньої природи. Його ідея,
Повість “Живи й помни” – це знаковий утвір Валентина Григоровича, що уже давно стало хрес-томатийным. У ньому буквально через кілька образів передана трагедія народу, що мужньо й саме-зречення захищав свою землю під час Другої Світової війни, здобув перемогу
Практично кожна глава повести містить у собі опис картин природи: добуток починається із цього, даючи читачеві подання про те, де, ког-та й у яких умовах все відбувається: “Зима на сорок п’ятий, останній військовий рік у цих краях, простояла сирітської, але водохресні морози своє взяли, отстучали, як їм покладається, за сорок. Прокалившись за тиждень, відстав з дерев куржак, і ліс зовсім змертвів, сніг по землі заскрип і покришився, у твердому й ламкому повітрі по ранках було важко продохнуть…” (ледве поз-же Распутін згадує про те, що Село перебуває на ріці Ангара). Автор почав своє оповідання саме із цієї пори, що, можливо, допомагає відбити не тільки погодні умови, але й внутрішній стан, настрое-ния, які переважали в той період серед людей: це й невизначеність, страх перед майбутнім, утома, по-давленность, відчуття деякої безвихідності, свого роду загальна депресія, з якої гармоніюють похмурі зимові пейзажі. Вся повість охоплює тимчасовий пе-риод у кілька місяців – аж до оголошення побе-ды, і разом з її наближенням оживає поступово й природа: “…сонце, здавалося, истончилось, догоряючи, його слабке світло повисав у повітрі, не дістаючи до землі. Десь насвистував бурундук, далеко на горі гавкав собака, скрипіло старе дерево, але звуки ці не заважали тиші, знімали з її вага. Походило на те, що день специ-ально видався таким непомітного й затишним, щоб без остраху сходила з темряви трава й набухали на деревах бруньки”. Природа, у всій своїй суворості, стала практично єдиним супутником чоловіка Настены – Андрія Гуськова, якому тільки й залишалося, що сподіватися на її милість під час свого вигнання. Автор описує скитания свого героя, дуже часто використовуючи таку де-таль, як ріка й усе, що з нею зв’язане (лід, вода). Автор просто й зрозуміло будь-якому читачеві проводить паралель між внутрішнім станом героя і його оточенням: спочатку це невідомість, розгубленість, абсолютне нерозуміння того, як діяти далі; потім – настання весни, що, що як станув сніг, ви-носить від душі на поверхню почуття того, що так не можна тягти нескінченно, і пов’язану із цим глибоку тугу: “…сама сумовита й неприваблива пора, як відомо, – проміжок між снігом і зеленню, коли людські почуття загострені до туги, до голоду й не хочуть миритися з порожнечею, чорністю й затхлос-тью…”. Образ ріки, про яке ми вже згадували, тут, як і в багатьох інших добутках, може послужити символом людського життя, швидкості її плину, не-оборотності її змін.
У багатьох добутках світової літератури приро-так стала незамінним помічником письменника, виражаючи часом самі тонкі відтінки настроїв і вражень. Таким помічником вона стала й для Валентина Распути-На в одному з найвідоміших його створінь – повести “Живи й помни”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)