ТАНІДЗАКІ ДЗЮНЬІТІРО
(1886 – 1965)
ТАНІДЗАКІ ДЗЮНЬІТІРО (24.07.1886, Токіо – 30.07. 1965, Ягавара) – японський письменник.
Танідзакі Дзюньітіро, будучи, ймовірно, більш відомим за межами Японії, на батьківщині зажив сумнівної репутації, яка чимось схожа на репутацію Дж. Н. Г. Байрона в Англії, до якої додалися підозри у відсутності у його творах інтелектуального змісту. Проте можна згодитися з оцінкою Д. Кіна, яку він висловив у огляді сучасної японської літератури: “Якщо хтось із письменників цього періоду і пройде випробування часом і буде визнаний літератором
Танідзакі Дзюньітіро народився у Токіо і виховувався у сім’ї, змученій фінансовими негараздами в основному через батька, невдачливого ділка, котрий у кожному новому починанні зазнавав краху. Мати Танідзакі Дзюньітіро була дивовижною красунею, для сина вона стала ідеалом японської жіночості, і схиляння перед нею постійно відчувається у його прозі. Самого Танідзакі Дзюньітіро, вдумливого й обдарованого учня, вчитель познайомив із взірцями класики Сходу та Заходу. У1901 p., коли майбутній письменник закінчив початкову школу, батько вирішив, що йому настав час працювати, щоби забезпечувати сім’ю, проте вчитель умовив його дозволити Танідзакі Дзюньітіро продовжити навчання у середній школі. Версія цього випадку втілена у першому оповіданні Танідзакі Дзюньітіро, опублікованому у 1903 р. Воно називалося “Розповідь про весняний бриз та осінній дощ”.
Танідзакі Дзюньітіро сам заробляв гроші на оплату навчання, працюючи “сосей”, хлопчиком-служкою та репетитором у сім’ї власника ресторану, – цей період залишив у нього гіркі спогади. У 1908 р. він вступив в імператорський університет Токіо, але нехтував навчанням і не звертав уваги на фінансові проблеми сім’ї, вважаючи за краще цілком віддатися літературній праці і здійснювати шокуючі сексуальні експерименти, яким присвячені його ранні твори. Він розпочав публікувати їх у 1909 p., заперечуючи пануючу у той час моду на натуралізм заради особистих бажань, незвичайних персонажів і подій.
Оповідання “Майстер татуювання” (“Сісей”, 1910), страшна історія художника, поневоленого дівчиною, якій він допоміг перевтілитися, витатуювавши на її спині павука, створила Танідзакі Дзюньітіро репутацію письменника, котрий має дивну пристрасть до зіпсованого та лиховісного. Це оповідання дало назву першій збірці оповідань Танідзакі Дзюньітіро, що вийшла друком у 1911 р. Прозваний сатаністом, Танідзакі Дзюньітіро шокував читачів своєю сексуальною енергією, терпимістю до збочень і захистом мазохізму й інших патологій. Подорослішавши, Танідзакі Дзюньітіро сам соромився творів цього “поганого періоду”, багато із них не ввійшли у жодну збірку і не перевидавалися. У 1916 р. він сказав про тогочасний зв’язок між своїм життям і мистецтвом такі слова: “Для мене мистецтво стоїть на першому місці, а життя – на другому. Спочатку я прагнув узгодити своє життя, наскільки це можливо, з моїм мистецтвом або, інакше кажучи, підпорядкувати життя мистецтву. У той час я писав “Майстра татуювання”, “Покинутий” і “Дзетаро”, і це видавалося можливим. Я умудрявся вести своє патологічне життя почуттів у найсуворішому секреті. Коли ж я врешті-решт зрозумів, що між моїм життям і мистецтвом існує прірва, якою не можна знехтувати, я придумав, як можна принаймні скористатися перевагами свого життя. Я забажав присвятити більшу частину свого життя тому, щоби зробити своє мистецтво досконалим”.
Поки Танідзакі Дзюньітіро намагався стерти відмінності між життям і мистецтвом, він зажив у суспільстві вкрай негативної, скандальної слави через ранній безпутній спосіб життя, шокуючий гедонізм і потурання своїм слабкостям, у тому числі загальновідому тиранію стосовно дружини. Проте незважаючи на ці крайнощі та художні недоліки багатьох творів Танідзакі Дзюньітіро того часу, його ранні спроби залишаються важливим показником його дослідження прихованих спонукальних мотивів людських вчинків, які він виявив у собі і змалював у пізніших шедеврах.
До таких самих крайнощів Танідзакі Дзюньітіро доходив у своєму ігноруванні політики та злободенних питань культури, не приховуючи своїх пристрастей до всього західного. Він переїхав у Йокогаму, щоби спостерігати за створеною там великою общиною іноземців, одягався у коричневі костюми, грав на гітарі, їв печену індичку та пироги з нирками і, здавалося, геть позбувся будь-яких слідів японських звичок і минулого. Як зізнавався сам письменник, “будучи сучасним японцем, я виявив у собі жагучі бажання, які було неможливо вдовольнити, поки я перебував у традиційному японському середовищі. На мій жаль, у нинішній Японії, моїй батьківщині, я не міг знайти нічого, що відповідало би моїй спразі краси”.
Межовим пунктом у його долі став жахливий землетрус 1923 p., що спустошив Токіо. Танідзакі Дзюньітіро, котрий у цей час перебував поза містом, сприйняв цю звістку з якоюсь дикою, збоченою радістю. Пізніше він згадував, як він тоді подумав: “Тепер Токіо нарешті стане пристойним місцем!” Письменник сподівався, що місто буде перебудоване у більш сучасному, західному стилі, який відповідав його смакам, що західні звичаї нарешті витіснять японські. Тимчасово замешкавши у провінції Кансай поблизу Кіото, у серці традиційної Японії, Танідзакі Дзюньітіро несподівано почав переоцінювати свій потяг до Заходу та заперечення японського устрою. У цій місцевості він прожив наступні двадцять років, і враження від нового відкриття японської минувшини та звичаїв відобразилися у його зрілих творах через більш складне поєднання взаємовпливу та взаємопроникнення минулого та сучасних ідей і тривог.
Видатні твори Танідзакі Дзюньітіро створювались у прагненні ввібрати і виразити захоплення японською культурою і власним минулим. В оповіданні “Дехто віддає перевагу кропиві” (1929), яке багато критиків вважають його найкращим твором, змальований герой, схожий на самого автора, захоплення котрого Заходом потроху поступається місцем вічним цінностям, які він засвоїв ще у дитинстві. Занурення Танідзакі Дзюньітіро у цей світ, імовірно, найповніше відображено у романі “Сестри Макіока” (1948). Цей роман, написаний під час Другої світової війни, спочатку був заборонений, оскільки аж ніяк не сприяв зростанню патріотичних настроїв у суспільстві. Замість того, щоби уславлювати японську армію та героїчні традиції самураїв, Танідзакі Дзюньітіро запропонував детальний і точний опис звичайнісінького довоєнного життя і спроб традиційної японської сім’ї одружити хоча б одну із трьох дочок. Ці люди дотримуються звичних цінностей, незважаючи на лавину змін, що насуваються із Заходу, і це надає роману відтінок ностальгійної туги за втраченим світом. Танідзакі Дзюньітіро знаходив цей світ у ряді історичних романів, що грунтуються на подіях минулого Японії, в роздумах про своє дитинство й у двох окремих перелицюваннях класичного твору Мурасакі Сікібу “Легенда про Гендзі” (“Гендзі-моногатарі”).
Танідзакі Дзюньітіро продовжував писати аж до смерті, переосмислюючи своє захоплення сексуальними темами та підсвідомістю у таких романах, як “Ключ” (1957), “Міст снів” (1959) і “Щоденник одного шаленця” (1962). Ці романи свідчать про те, що Танідзакі Дзюньітіро продовжував занурюватися у глибини непевних людських бажань і наслань у пошуках ідеалу краси та його підтверджень. Вважаючи, що найбільший вплив на нього справили Мурасакі Сікібу, Е. А. По й О. Вайлд, Танідзакі Дзюньітіро запропонував світові дивовижний сплав особливостей творчості всіх трьох письменників, поєднуючи вишуканість японських традицій із похмурими гротесками По та манерним естетством Вайлда. Як і Вайлд, Т. Д. постійно утверджував владу своєї творчої уяви як альтернативу світу, байдужому до краси й істини, чи світу, що намагається знищити їх.
Д. Берт
(1 votes, average: 5.00 out of 5)