Сюжети, герої, тематика творів Маяковського
Сатиричні добутки В. Маяковський створював на всіх етапах своєї творчості. Відомо, що в ранні роки він співробітничав у журналах “Сатирикон” і “Новий сатирикон”, а у своїй автобіографії “Я сам” під датою “1928”, тобто за два роки до смерті, написав: “Пишу поему “Погано” на противагу поемі 1927 року “Добре”. Правда, “Погано” поет так і не написав, але сатирі віддавав данину й у віршах, і в п’єсах. Її теми, образи, спрямованість, вихідний пафос мінялися. Розглянемо їх докладніше. У ранній поезії В. Маяковського
У поезії В. Маяковського виникає традиційний для романтичної поезії конфлікт творчої особистості, авторського “я” – бунт, самітність (недарма часто вірші раннього В. Маяковського порівнюють із Лєрмонтовскими), бажання дражнити, дратувати багатими й ситих, іншими словами, эпатировать їх. Для тодішньої поезії напрямку, до якого належав молодий автор, – футуризму – це було типово. Далеке обивательське середовище зображувалося сатирично. Поет малює її як бездуховну, занурену в мир низинних інтересів,
“От ви, чоловік, у вас у вусах капуста
Десь недокушанних, недоїдених щей;
От ви, жінка, – на вас білила густо,
Ви дивитеся устрицею з раковин речей”.
Уже в ранній сатиричній поезії В. Маяковський використає весь арсенал традиційних для поезії, для сатиричної літератури, який настільки багата російська культура, художніх засобів. Так, він використає іронію в самих назвах цілого ряду добутків, які поет позначив як “гімни”: “Гімн судді”, “Гімн ученому”, “Гімн критикові”, “Гімн обіду”. Як відомо, гімн – це врочиста пісня. Гімни ж Маяковського – це зла сатира. Його герої – це судді, сумовиті люди, які самі не вміють радуватися життю й заповідять це іншим, прагнуть усе регламентувати, зробити безбарвним і сумовитим. Як місце дії свого гімну поет називає Перу, але справжня адреса цілком прозора. Особливо яскравий сатиричний пафос чується в “Гімні обіду”. Герої вірша – ті самі ситі, які знаходять значення символу буржуазности. У вірші виникає прийом, що у літературній науці зветься синекдоха: замість цілого називають частину. В “Гімні обіду” замість людини діє шлунок:
“Шлунок у панамі! Тебе ль заразять
Величчю смерті для нової ери!
Шлунку нічим боліти не можна, крім апендициту й холери!”
Своєрідним поворотним моментом у сатиричній творчості
В. Маяковського стала складена їм у жовтні 1917 року частівка:
“Їли ананаси, рябчиків жуй,
День твій останній приходить, буржуй”.
Тут ще й ранній романтичний поет, і В. Маяковський, що поставив свою творчість на службу нової влади. Ці відносини
– поет і нова влада – складалися далеко не просто, це окрема тема, але одне безсумнівно – бунтар і футурист В. Маяковський щиро повірив у революцію. В автобіографії він писав: “Приймати або не приймати. Такого питання для мене (і для інших москвичів-футуристів) не було. Моя революція”. Сатирична спрямованість поезії В. Маяковського міняється. По-перше, її героями стають вороги революції. Ця тема на довгі роки стала важливої для поета, вона дала рясну їжу його творчості. У перші роки після революції це вірші, які становили “вікна РОСТУ”, тобто Російського телеграфного агентства, що випускають агітаційні плакати на злість дня. В. Маяковський брав участь у їхньому створенні і як поет, і як художник – до багатьом віршам додавалися малюнки, вірніше, те й інше створювалося як єдине ціле в традиції народних картинок – лубків, що також складалися з картинок і підписів до них. В “Вікнах РОСТУ” В. Маяковський використає такі сатиричні прийоми, як гротеск, гіпербола, пародія – так, деякі написи створюються на мотиви відомих пісень, наприклад, “У Францію два гренадери” або відомої по шаляпинскому виконанню “Блохи”. Персонажі їх – білі генерали, несвідомі робітники й селяни, буржуї – неодмінно в циліндрі й з товстим животом
До нового життя Маяковський висуває максималістські вимоги, тому багато хто його вірші сатирично показують її пороки. Так, більшу популярність придбали сатиричні вірші
В. Маяковського “Про дряни”, “Прозаседавшиеся”. Останнє створює гротексную картину того, як нові чиновники нескінченно засідають, хоча на тлі того, що ми знаємо про діяльності тодішньої влади в Росії, ця їхня слабість виглядає досить необразливо. В “Прозаседавшихся” виникає гротескна картина. У тім, що сидять “людей половини”, не тільки реалізація метафори – люди розриваються навпіл, щоб усе встигнути, – але й сама ціна таких засідань. У вірші “Про дряни” до В. Маяковського немов би вертається колишній антиобивательський пафос. Досить необразливі деталі побуту начебто канарки або самовара здобувають звучання лиховісних символів нового міщанства. У фіналі вірша виникає гротескна картина – традиційний для літератури образ оживаючого портрета, цього разу портрета Маркса, що виступає з досить дивним закликом згорнути голови канаркам. Зрозумілий цей заклик тільки в контексті всього вірша, у якому канарки придбали настільки узагальнене значення. Менш відомі сатиричні добутки В. Маяковського, у яких він виступає не з позиції войовничої революційності, а з позицій здорового глузду. Один з таких віршів – “Вірш про Мясницкой, про бабу й про всеросійський масштаб”.
Тут революційне прагнення до глобальної переробки миру заходить у пряму суперечність із повсякденними інтересами рядової людини. Бабі, який “брудом обдало рило” на непролазної Мясницкой вулиці, немає справи до глобальних всеросійських масштабів. У цьому вірші можна бачити переклик з повними здорового глузду мовленнями професори Преображенський з повісті М. Булгакова “Собаче серце”. Таким же здоровим глуздом пронизані сатиричні вірші В. Маяковського про страсті нової влади до того, щоб всім і всьому давати імена героїв – так, у вірші “Жахаюча фамільярність” з’являються придумані поетом, але цілком достовірні “Гребінки Мейерхольд” або “Собака імені Полкан”. В 1926 році В. Маяковський написав вірш “Строго забороняється”: “Погода така,
Що томлю впору. Травень – дурниця. Теперішнє літо. Радуєшся всьому: носієві, контролерові квитків. Руку саме піднімає перо, И серце скипає пісенним дарунком. У рай готовий розписати перон Краснодара. Отут би Запекти соловью-трелеру. Настрій – китайська чайниця! І раптом на стіні: – Задавати питання контролерові строго забороняється! – І відразу Серце за вудила. Солов’їв каменями з гілки.
А хочеться запитати: – Ну, як справи Як здоров’ячко Як дитинки – Пройшов я, ока до землі низя, Тільки підхихикнув, ища заступництва, И хочеться поставити запитання, а не можна – ще образиться уряд!”
У вірші відбувається зіткнення природного людського пориву, почуття, настрою з казенщиною, з канцелярською системою, у якій усе регламентовано, строго підпорядковане правилам, що ускладнюють людям життя. Не випадковий вірш починається весняною картиною, що повинна народжувати й народжує радісний настрій, самі повсякденні явища, начебто перону вокзалу, викликають поетичне натхнення, пісенний дарунок. В. Маяковський знаходить дивне порівняння: “Настрій – китайська чайпща!”. Відразу ж народжується відчуття чогось радісного, святкового. І все це перекреслює строгий канцеляризм
Поет з разючою психологічною точністю передає відчуття людини, що стає предметом строгої заборони – він робиться приниженим, уже не сміється, а “подхихикивает, ища заступництва”. Вірш написаний характерним для творчості
В. Маяковського тонічним віршем, і, що типово для поетичної майстерності художника, у ньому “працюють” рими. Так, саме веселе слово – “чайниця” – римується з дієсловом “забороняється” з убогої казенної лексики. Використає тут поет і властивий йому прийом – неологізми: трелеру, низя – дієприслівник від неіснуючого “низить”. Вони активно працюють на розкриття художнього змісту. Ліричний герой цього добутку – не оратор, не борець, а насамперед людина з його природним настроєм, недоречним там, де все підпорядковано строгому регламенту
(1 votes, average: 5.00 out of 5)