Але от один раз нижче по Ангарі починають будувати греблю для електростанції, і стає ясно, що багато околишніх сіл, і в першу чергу острівна Матера, будуть затоплені. “Якщо навіть поставити друг на дружкові п’ять таких островів, однаково затопить із верхівкою й місця потім не показати, де там селилися люди. Прийде переїжджати”. Нечисленне населення Матеры й ті, хто пов’язаний з містом, має там рідню, і ті, хто ніяк з ним не зв’язаний, думають про “кінець світу”. Ніякі угоди, пояснення й заклики до здорового змісту не можуть змусити
людей з легкістю покинути обжите місце. Отут і пам’ять про предків (цвинтар), і звичні й зручні стіни, і звичний спосіб життя, що, як рукавицю з руки, не знімеш. Усе, що конче було потрібно тут, у місті не знадобиться. “Рогачі, чаплії, діжа, колотівки, чавуни, туеса, кринки, цебри, діжки, лагуни, щипці, кросна… А ще: вила, лопати, грабли, пилки, сокири (із чотирьох сокир брали тільки один), точила, железна грубка, візок, санки… А ще: капкани, петлі, плетені морди, лижі, інші мисливські й рибальські снасті, усякий мастеровой інструмент. Що перебирати все це? Що серце стратити?” Звичайно, у місті є холодна, гаряча
вода, але незручностей стільки, що не перерахувати, а головне, з незвички, мабуть, стане дуже тужливо. Легке повітря, простори, шум Ангари, чаювання із самоварів, неквапливі бесіди за довгим столом – заміни цьому немає. А поховати в пам’яті – це не те, що поховати в землі. Ті, хто менше інших квапився покинути Матеру, слабкі, самотні баби, стають свідками того, як Село з одного кінця підпалюють. “Як ніколи нерухливі особи бабів при світлі вогню здавалися зліпленими, восковими; довгі виродливі тіні підстрибували й ізвивалися”. У даній ситуації “люди забули, що кожний з них не один, втратили один одного, і не був зараз друг у другу потреби. Завжди так: при неприємній, ганебній події, скільки б не було разом народу, кожний намагається, нікого не зауважуючи, залишатися один – легше потім звільнитися від сорому. У душі їм було недобре, ніяково, що коштують вони без руху, що вони й не намагалися зовсім, коли ще можна було, урятувати хату – ні до чого й намагатися. Те ж саме буде й з іншими хатами”. Коли після послу пожежі баби судять так виряджають, чи навмисно трапився такий вогонь або невзначай, та думка складається: невзначай. Нікому не хочеться повірити в таке навіженство, що гарний (“христовенький”) будинок сам хазяїн і підпалив. Розстаючись зі своєю хатою, Дар’я не тільки підмітає й прибирає її, але й білить, як на Майбутнє щасливе життя. Страшно засмучується вона, що десь забула підмазати. Настасья турбується про кішку, що втекла, з якої в транспорт не пустять, і просить Дар’ю її підгодувати, не думаючи про те, що незабаром і сусідка звідси відправиться зовсім. І кішки, і собаки, і кожний предмет, і хати, і все село як живі для тих, хто в них все життя від народження прожило. А раз. доводиться їхати, то потрібно все прибрати, як забирають для проводів на те світло небіжчика. І хоча ритуали й церква для покоління Дар’ї й Настасьи існують роздільно, обряди не забуті й існують у душах святих і непорочних. Страшно бабам, що перед затопленням приїде санітарна бригада й зрівняє із землею сільський цвинтар. Дар’я, баба з характером, під захист якого збираються всі слабкі й страдальные, організує скривджених і намагається виступити проти. Вона не обмежується тільки прокльоном на голів кривдників, призиваючи Бога, але й впрямую вступає в бій, озброївшись ціпком. Дар’я рішуча, боевита, напориста. Багато з людей на її місці упокорилися б з положенням, що створилося, але тільки не вона. Це аж ніяк не лагідна й пасивна баба, вона судить інших людей, і в першу чергу сина Павла й свою невістку. Строга Дар’я й до місцевої молоді, вона не просто сварить її за те, що вони залишають знайомий мир, але й грозить: “Ви ще пошкодуєте”. Саме Дар’я частіше інших звертається до Бога: “Прости нам, Господи, що слабкі ми, непам’ятливі й розорені душею”. Дуже їй не хочеться розставатися з могилами предків, і, звертаючись до батьківської могили, вона називає себе “безглуздої”. Вона вірить, що, коли вмре, всі родичі зберуться, щоб судити її. “Їй здавалося, що вона добре їх бачить, що коштують величезним клином, що розходяться ладом, якому немає кінця, усе з похмурими, строгими й питаючими особами”.
Невдоволення що відбувається відчувають не тільки Дар’я й інші баби. “Розумію, – говорить Павло, – що без техніки, без найбільшої техніки нічого нині не зробити й нікуди не виїхати. Кожний це розуміє, але як зрозуміти, як визнати те, що створили із селищем? Навіщо зажадали від людей, кому жити отут, даремних праць? Можна, звичайно, і не задаватися цими питаннями, а жити, як живеться, і плисти, як плывется, так адже я на тім замешен: знати, що почім і що для чого, самому докопуватися до істини. На те ти й людина”.
