Аналіз повести “Прощання із Запеклої” Распутіна В. Г

“Прощання із Запеклої”

В основі сюжету повести В. Г. Распутіна “Прощання із Запеклої” лежить реальна Історія. У процесі будівництва ГЕС на Ангарі були затоплені околишні села. Переселення стало хворобливим явищем для жителів затоплюваних сіл.

Добуток відкривається поетичною картиною опису початку бурхливого льодоходу на Ангарі. Автор підкреслює циклічний характер цієї дії: так було щороку. Але одночасно із цим В. Г. Распутін показує й незвичайність цієї весни: Село “пов’януло як підрубане дерево, откоренилась, зійшла

зі звичного ходу”. Пройшли слухи про Майбутнє затоплення Матеры. Ослабшала хазяйська рука: жителі перестали лагодити будинку й прибирати в хатах. Лише старі, що залишилися в ній, зберігали до кінця існування села “житловий дух”.

В. Г. Распутін не жалує сил для колоритного опису складного роками укладу сільського життя. Матера перебуває на острові. Практично весь зв’язок з великою землею, з іншим миром лежить через воду. Однак образ води, що біжить, у распутинском оповіданні має також інше значення. Це символ часу: “И як ні, казачось, кінця й краю воді, що біжить, немає й століттю селу”. Триста років

жило село цим розміряним, повсякденним життям. Перемінялися покоління. Будувалися, завшшвшшсь і знову зводилися хати. Життя в Матере була настільки відособленої, що навіть селища, що зводяться десь на правом бережу ріки, здаються жителям краєм світла. А вуж у те, що одна з бабусь Сима бачила колись Москву, взагалі ніхто не вірить, хоча за свої оповідання й одержала вона прізвисько Московишна.

Від загального опису сільського життя В. Г. Распутін переходить до доль її жителів. Всі вони при певної ин-дивидуализации чимсь схожі: у них немає безтурботного щастя, а домінує лише важка праця по господарству, невпорядкованість так рідкі повсякденні радості (начебто приїзду сина з невісткою раз у тиждень до баби Дар’ї).

Єдина теперішня віддушина в житті для цих людей

– відчуття благодаті рідної землі. Перед змушеним від’їздом повітря батьківщини стає ще целебней. Переїзд рівняється зі смертю: адже люди роз’їжджаються хто куди, пориваючи зв’язок не тільки з колишнім господарством, але й один з одним: “Я там в один тиждень із туги помру. Посередь чужих-те! Хто ж старе дерево пересаджує?!” – скаржиться Настасья Дар’ї. Наливаючи подружці четверта склянка сподіваючись, та затверджує, що в міській квартирі, де має бути жити Настасье, і чай не чай: “Тільки що не всухомятку. Ніякого скусу. Водопій, та й годі”. В. Г. Распутін докладно й переконливо показує, як важко людині, все життя прожило на одному місці, відриватися від Корінь, від джерел, залишати рідний будинок, залишати під затоплення могили близьких.

Сцена руйнування цвинтаря – одна з найтрагічніших сторінок повести. Стара Дарья, що слабшає, захищаючи надгробка, перетворює й із ціпком безстрашно кидається на здоровенного, як ведмідь, мужика в брезентовій куртці, обіцяючи йому всі кари на світі. Обурені жителі хотіли влаштувати разорителям могил самосуд: скинути їх в Ангару. Однак з’ясувалося, що прибутку вони за завданням санэпидстанции. Виконання спеціальної постанови про санітарне очищення всього ложа водоймища виявляється для влади важливіше, ніж щиросердечні страждання жителів.

Прощаючись із могилами рідних, Дар’я згадує їхні накази: “…Живи, Дар’я, покуль живеться. Чи зле, добре – живи, на те тобі жити випало”.

Смутні думки про прощання з батьківщиною перемежовуються в розмовах жителів села з міркуваннями про сучасне життя взагалі. Богатые життєвою мудрістю старі зауважують непотрібну суєтну квапливість: “Всі сломя голову вперед біжать. Задихалися вуж, запинаються на кожному кроці – ні, біжать”. Мало того, іде гострота сприйняття такого поняття, як совість. Раніше життя людей проходила на очах, і тих, хто про совість забував, могли й обсмикати. Однак найважчі й болісні переживання в серце головної героїні Дар’ї пов’язані з осмисленням такого поняття, як старість: сили йдуть, а придбаний життєвий досвід нікому, по суті, не потрібний. “Тепер і підгодівлю для полів везуть із міста, всю науку беруть із книг, пісні запам’ятовують по радіо”, – ремствує вона. Дар’я доходить висновку про те, що старість не доставляє людині нічого, крім незручностей і мучень: “Коштувало жити довгу й мытарную життя, щоб під кінець зізнатися собі: нічого вона в ній не’зрозуміла”. Єдине, що встигла зробити Дар’я у своєму житті, – це дітей народити. Трьох поховала, а інші троє жили зі своїми сім’ями. Так поступово відкриває для себе Дар’я основний зміст людського життя: “Тобі господь жити дав, щоб ти справу зробила, хлопців залишила – верб землю…”.

При переїзді речі, які колись були незамінні в селянському господарстві, стають непотрібними. З тугою залишає Настасья “зовсім добре корито”. Образ кинутої хати у В. Г. Распутіна одушевляється: сліпнуть стіни, немов хата теж страждає від розлуки зі своїми мешканцями. “Сидіти в порожній розореній хаті було незручно – винне й гірко було сидіти в хаті, що залишали на смерть”, – пише В. Г. Распутін.

Залишає Настасья в Матере й кішку, що втекла кудись, сподіваючись, що забере неї, коли приїде копати картоплю.

Розуміння невідворотності втрати рідного будинку приходить до жителів Матеры під час пожежі, коли згоряє унікальна хата Петрухи, що саме хотіли зберегти й відвезти в музей як пам’ятник дерев’яного зодчества. Дивлячись на хату, що догоряє, кожний розуміє, що така ж загибель чекає і його будинок, тому що перед затопленням села всі хати будуть обов’язково спалювати.

Символічно, що із що залишаються Матеры жителі переїжджають у побудований не по-людському селище. Безгосподарність, з якої витрачаються величезні гроші, боляче ранить душу письменника. Родючі землі затоплять, а в селищі, побудованому на північному схилі сопки, на каменях так глині, рости нічого не буде. У цьому селищі міського типу син Дар’ї Павло відчуває себе квартирантом. В. Г. Распутін піднімає тут характерну для сільської прози в цілому тему протистояння міста й села. Були часи, коли Павло хотів переїхати в Іркутськ, але зрозумів, що тим, хто виріс у селі, там робити нема чого. Примітно, що син Павла Андрій по-іншому оцінює ідею затоплення Матеры. Адже ГЕС будують для великої кількості людей. Це важливий господарський проект, заради якого треба перебудовуватися, не триматися за старе. Переносити могили Андрій погоджується тільки з поваги до бабусі. У нього самого така думка навіть і не народилася б.

Символом всі затоплення, що наближається, у повісті стає дощ, що всі частіше поміняє описи сонячної погоди. Однак Дар’я розуміє, що сонце буде сіяти на небі й без Матеры: “Зупинять Ангару – час не зупиниться, і те, що здавалося одним рухом, розійдеться на частині. Піде під воду Матера – всі так само буде сіяти й святкувати ясний день і ясну ніч небо”.

Дар’я до самого кінця залишається з рідний Запеклої. Гірко ремствує вона на те, що не змогла, не встигла перевезти батьківські могили, білить і зворушливо прибирає хату, немов наряджає небіжчика, проводжаючи в останню путь.

Читач повинен сам вирішити, чия позиція йому ближче: баби Дар’ї або її онука Андрія, людини нової епохи. Симпатії ж автора однозначно є на боці корінних жителів Матеры.

Сама назва села Матера й образ баби Дар’ї актуалізують жіночий материнський початок. Це своєрідний корінь життя, що людина рубає під собою сам


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Аналіз повести “Прощання із Запеклої” Распутіна В. Г

Categories: Нові твори

Links