Апокаліпсис, створений людьми: (по романах “Прощання із Запеклої” і “Пожежу”)

Виходить, смерті віддається не тільки земля, а набагато більше – родова пам’ять, минуле, Історія ” Хазяїн Матеры бачив “дим на цвинтар, той самий, котрий баби не дали добути… Але він бачив і далі…” Бачив дим, що, через кілька років підніметься над Сосновкой, бачив “вогонь”, що з’їдає серце Івана Петровича. Горить цвинтар в “Прощанні”, а в “Пожежі” архаровці, “идучи з роботи, по дорозі звертають на цвинтар оправлятися”. Руйнування й опоганення поховань завжди вважалося гріхом, святотатством.

Цвинтар

як відхоже місце! Нижче впасти нікуди. І зрозумілим читачеві стає дивне, як здається Андрію, бажання Дар’ї перенести рідні могилки до нового місця проживання. Почуває вона відповідальність перед попередніми поколіннями за те нещастя, що обрушилося на Матеру. У серцях вимовляючи Катерине, Дар’я пророкує, як найстрашніше, доля, уготованную їй Петрухой, першим спалившим свою рідну дідівську хату: “Він живу хату спалил, він і тебе живцем у землю зариє. Не в землю, – з досадою спохватилася вона, – у воду, він тебе у воду, щоб не ховати…”

Іванові Петровичу (“Пожежа”) не дає спокою думка про той страшний

вододіл, що за останні роки пройшов по душах людей: “Що таке тепер гарна людина або погана людина? А нічого. Застарілі слова, що залишилися в мові як спогад про дідівські часи, коли із простотою й наївністю людини оцінювали по його щиросердечних жестах, по здатності або нездатності почувати, як своє власне, чуже страждання”.

Один з головних пороків нашого миру – змішання віковічних понять добра й зла, совісності й безсовісності. Попіл Матеры й Егоровки не дає спокійно жити Павлу (“Прощання”) і Іванові Петровичу (“Пожежа”). Іван Петрович “розставався з Егоровкой важко, як усяка людина, що має пам’ять і серце, і в той же час із таємним задоволенням, що не він вирішував, а за нього зважилося”.

“Не він вирішив, а за нього зважилося”. Чи не цього слова можна використовувати як епіграф до опису позиції багатьох винуватців Чорнобильської трагедії? Чи не цього слова як не можна більш точно співвідносяться з позицією більшості творчих інтелігенцій у період розробки сумної пам’яті “проекту століття” – повороту сибірських рік?

Душу – от те, що робить людини людиною. Але руйнуючи цвинтаря, спалюючи селища неможливо зберегти душу. Распутін знаходить слова, які визначають стан людини без душі: “нелюдями” називають таких Дар’я (“Прощання”), Богодул їх називає “чортами”, “нехристями”. І інших слів вони не заслужили. Щоб зберегти в собі людини, не можна дозволяти собі нелюдських учинків. Про це й романи В. Распутіна


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Апокаліпсис, створений людьми: (по романах “Прощання із Запеклої” і “Пожежу”)

Categories: Нові твори

Links