Н. С. Лєсков, Леді Макбет Мценского повіту – Глава чотирнадцята

З перших же днів вместного проходження з’єднаної партії від Нижнього до Казані Сергій став видимим образом підлещуватися розташування солдатки Фиони й не постраждав безуспішно. Млосна красуня Фиона не стомила Сергія, як не млоїла вона по своїй доброті нікого. На третьому або четвертому етапі Катерина Львівна з ранніх сутінків улаштувала собі, за допомогою підкупу, побачення із Сережечкой і лежить не спить: все чекає, що от-от зійде черговий ундерок, тихенько штовхне її й шепне: “біжи скоріше”. Відчинилися двері раз, і якась жінка прошмигнули

в коридор; відчинилася й ще раз двері, і ще з нар незабаром підхопилася й теж зникла за провідником інша арештантка; нарешті смикнули за свиту, який була покрита Катерина Львівна. Молода жінка швидко піднялася з облощенних арештантськими боками нар, накинула свиту на плечі й штовхнула вартого перед нею провідника

Коли Катерина Львівна проходила по коридорі, тільки в одному місці, слабко освітленому слепою плошкою, вона наткнулася на дві або три пари, що не давали нічим себе помітити видали. При проході Катерини Львівни повз чоловічий арештантський, крізь віконечко, прорізане у двері, їй почувся стриманий

регіт

– Ишь жирують, – буркнув провідник Катерини Львівни й, притримавши її за плечі, тикнув в уголочек і вийшов

Катерина Львівна намацала рукою свиту й бороду; інша її рука торкнулася жаркої жіночої особи

– Хто це? – запитав напівголосно Сергій

– А ти чого отут? с ким ти це?

Катерина Львівна смикнула потемки пов’язку зі своєї суперниці. Та сковзнула убік, кинулася й, спіткнувшись на когось у коридорі, полетіла

Із чоловічої камери пролунав дружний регіт

– Лиходій! – прошептала Катерина Львівна й ударила Сергія по особі кінцями хустки, зірваного з голови його нової подруги

Сергій підняв було руку; але Катерина Львівна легко промайнула по коридорі й узялася за свої двері. Регіт із чоловічої кімнати вслід їй повторився до того голосно, що вартовий, що апатично стояв проти плошки й носок, що плював собі в, чобота, підняв голову й рикнув:

– Циц!

Катерина Львівна вляглася мовчачи й так пролежала до ранку. Вона хотіла собі сказати: “не люблю ж його”, і почувала, що любила його ще гаряче, ще більше. І от в очах її все рисується, усе рисується, як долоня його тремтіла в тої під її головою, як інша рука його обіймала її жаркі плечі

Бідна жінка заплакала й кликала мимовольно ту ж долоню, щоб вона була в цю мінуту під її головою й щоб інша його ж рука обійняла її істерично, що тремтіли плечі

– Ну, одначе, дай же ти мені мою пов’язку, – спонукала її ранком солдатка Фиона.

– А, так це ти?..

– Віддай, будь ласка!

– А ти навіщо розлучаєш?

– Так чим же я вас розлучаю? Неш це яка любов або інтерес справді, щоб гніватися?

Катерина Львівна секунду подумала, потім вийняла з-під подушки зірвану вночі пов’язку й, кинувши її Фионе, повернулася кстенке.

Їй стало легше.

– Тьпфу, – сказала вона собі, – невже ж таки до цієї балії фарбованої я ревнувати стану! Сгинь вона! Мені й застосовувати-те себе до неї кепсько.

– А ти, Катерина Ильвовна, от що, – говорив, идучи назавтра дорогою, Сергій, – ти, будь ласка, розумій, що один раз я тобі не Зіновій Борисич, а інше, що й ти тепер не велика купчиха: так ти не пищись, зроби милість. Козячі роги в нас у торг нейдут.

Катерина Львівна нічого на це не відповідала, і з тиждень вона йшла, із Сергієм ні словом, ні поглядом не обмінявшись. Як скривджена, вона все-таки виявляла стійкість і не хотіла зробити першого кроку до примирення в цій першій її сварці Ссергеем.

Тим часом цієї порию, як Катерина Львівна на Сергія гнівалася, Сергій став чепуриться й загравати з біленькою Сонеткою. Те розкланюється з нею “з нашим особливим”, те посміхається, то, як зустрінеться, норовить обійняти так пригорнути її. Катерина Львівна все це бачить, і тільки пущі в неї серце кипить

“Уж помиритися б мені з ним, чи що?” – міркує, спотикаючись і землі під собою не бачачи, Катерина Львівна

Але підійти ж першої помиритися тепер ще більш, ніж коли-або, гордість не дозволяє. А тим часом Сергій всі неотступнее в’яжеться за Сонеткою й, уже всім здається, що недоступна Сонетка, що усе в’юном вилася, а в руки не давалася, щось раптом начебто ручнеть стала

– От ти на мене плакалася, – сказала якось Катерине Львівні Фиона, – а я що тобі зробила? Мій випадок був, та й пройшов, а ти от за Сонеткою-Те дивилася б.

“Пропади вона, ця моя гордість: неодмінно нонче ж помирюся”, – вирішила Катерина Львівна, міркуючи вуж тільки про одному, як би тільки ловчої узятися за це примирення

Із цього скрутного стану її вивів сам Сергій

– Ильвовна! – покликав він її на привалі. – Видь ти нонче до мене на хвилиночку вночі: справа є. Катерина Львівна промовчала

– Що ж, може, гніваєшся ще-не вийдеш? Катерина Львівна знову нічого не відповіла. Але Сергій, та й усі, хто спостерігав за Катериной Львівною, бачили, що, підходячи до етапному будинку, вона все стала жатися до старшого ундеру й сунула йому сімнадцять копійок, зібраних від мирської милостині

– Як тільки зберу, я вам додам гривню, – просила Катерина Львівна

Ундер сховав за обшлаг гроші й сказав:

– Добре.

Сергій, коли скінчилися ці переговори, крекнув і підморгнув Сонетці

– Ах ти, Катерина Ильвовна! – говорив він, обіймаючи її при вході на щаблі етапного будинку. – Супротив цієї жінки, хлопці, у цілому світлі інший такої немає.

Катерина Львівна й червоніла й задихалася від щастя

Ледве вночі тихенько прочинилися двері, як вона так і вискочила: тремтить і шукає руками Сергія по темному коридорі

– Катя моя! – вимовив, обійнявши її, Сергій

– Ах ти, лиходій ти мій! – крізь сльози відповідала Катерина Львівна й прильнула до нього губами

Вартовий ходив по коридорі, і, зупиняючись, плював на свої чоботи, і ходив знову, за дверима втомлені арештанти хропли, миша гризла перо, під піччю, наввипередки друг перед іншому, заливалися цвіркуни, а Катерина Львівна усе ще блаженствувала

Але утомилися захвати, і чутна неминуча проза

– Смерть боляче: від самої від щиколотки до самого коліна кістки так і гудут, – скаржився Сергій, сидячи з Катериной Львівною на підлозі в куті

– Що ж робити-те, Сережечка? – розпитувала вона, тулячись під полу його звиті

– Нешто тільки в лазарет у Казані попрошуся?

– Ох, чтой-те ти, Сережа?

– А що ж, коли смерть моя боляче.

– Як же ти залишишся, а мене поженуть?

– А що ж робити? тре, так, я тобі говорю, тре, що як у кістку весь ланцюг не в’їдається. Хіба коли б вовняні панчохи, чи що, піддягти ще, – проговорив Сергій через мінуту

– Панчохи? у мене ще є, Сережа, нові панчохи

– Ну, на що! – відповідав Сергій

Катерина Львівна, ні слова не говорячи більше, прошмигнула в камеру, розбуркала на нарах свою сумочку й знову квапливо вискочила до Сергія з парою синіх болховских вовняних панчіх з яскравими стрілками збоку.

– едак тепер, нічого буде, – вимовив Сергій, прощаючись із Катериной Львівною й приймаючи її останні панчохи

Катерина Львівна, щаслива, повернулася на свої нари й міцно заснула

Вона не чула, як після її приходу в коридор виходила Сонетка і як тихо вона вернулася звідти вже перед самим ранком.

Це трапилося всього за два переходи до Казані


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Н. С. Лєсков, Леді Макбет Мценского повіту – Глава чотирнадцята

Categories: Нові твори

Links