Ти будеш жити не в ганебнім зреченні – В залізній мові, в залізнім реченні, – такі слова написав про Павла Тичину інший поет. Усі роки радянської влади Тичина був визнаним поетом. Його твори регулярно друкувалися, він мав найвищі державні нагороди і літературні премії, сім разів обирався депутатом Верховної Ради, був міністром освіти України у тяжкий повоєнний час і писав безліч панегіриків про всіляких “вождів народів”, про “щасливе” життя радянських людей, римував пафосні словеса “ростимо ж ми гей”, “наші славні п’ятирічки”,
“будем, будем бить”, “партія веде” та багато іншого. Але все це не повинне затулити від нас щире золото поезії – “О панно Інно”, “Розкажи, розкажи мені, поле”, “А я у гай ходила”. У пам’яті людей залишилося й те добре, що Тичина робив для людей особисто. Увесь офіціоз Тичинівської творчості – це спроба поета і людини вберегти себе від повторення страшної долі багатьох митців України, яких було знищено у сталінських таборах, адже і походження, і початок життєвого шляху, і професії братів могли стати причиною арешту та загибелі Павла Григоровича. Пізніше, у своїх
автобіографіях, він дуже акуратно добирає слова, говорячи про сім’ю. “Батько мій з нижчого духовенства: він був сільським дячком і водночас учителем грамоти”, – особливо наголошував Тичина на тому, що батько виконував у селі роль учителя. І дійсно, Григорій Тимофійович Тичина у своєму домі збирав сільську дітвору, вчив їх різних наук, а разом із чужими навчав і своїх дітей. Він був музично обдарований, гарно співав і своїх синів заохочував до співу в церкві. За тих часів священнослужитель міг дати безкоштовну освіту синам тільки у бурсі та духовній семінарії. Отже, троє братів – Михайло, Іван і Павло – розпочинали свій життєвий шлях по “духовній” лінії. Пізніше, в умовах тоталітарного режиму, Павло Тичина пише: “Це тільки формально я був причетний до богослов’я, бо вже тоді не вірив у бога”. Мені здається, що це неправда. Він вірив у Бога з дитинства, продовжував вірити все життя і спокутував свій гріх перед Богом добрими ділами: допомагав вдовам і сиротам, піклувався про вчителів і школи, підтримував молодих поетів, роздавав практично всі свої гонорари і премії голодним дітям, витрачав власні кошти на шкільні бібліотеки, підручники і зошити для учнів. І хоч би як відхрещувався Павло Тичина від свого минулого, він не міг не визнати, що багато вчителів, які викладали в духовному училищі та семінарії, прищепили йому любов до літератури, до мов, розвивали потяг до різних наук. За що б не брався Тичина – все в нього виходило. Він мав чудовий голос, добре грав на багатьох музичних інструментах, писав музику, малював, захоплювався театром, цікавився філософією і новітніми досягненнями науки, знав багато мов. Мені здається, що іноді він сам настільки дивувався своїм різнобічним нахилам і талантам, що мріяв стати новітнім да Вінчі. У щоденнику він писав: “Блищать і переливаються півтора-два боки мого алмаза. А мені хочеться (і почуваю, що міг, би зробити), хочеться трьома-чотирма сторонами розцвісти. Як Вінчі”. Але Тичині довелося жити в країні, де єдиним генієм був неперевершений “вождь усіх народів” – товариш Сталін. Павлові Григоровичу довелося обрати щось одне – і він зупинився на поезії. Девізом життя Тичини були слова: “Poeta semper tito (поет завжди учень)”. Він усе життя опановував щось нове, цікавився і мистецтвом, і наукою, і технікою. Та найбільшого розквіту він досяг як поет. Уже перші збірки його творів, які були видані на початку XX століття, здобули найвище визнання. В. Елан-Блакитний назвав поета красою і гордістю нової української поезії. Рецензент і літературознавець Я. Івашкевич писав у 1922 році: “Українська література в особі Павла Тичини здобула геніальну особистість”. М. Коцюбинський належно оцінив і підтримав поетичний талант Тичини. Не провина, а біда поета була в тому, що в роки тоталітарного режиму, як сказав поет-емігрант Євген Маланюк, від його перших “Сонячних кларнетів” одна пофарбована дудка зосталась.
