Проблема національного відродження у поезіях Павла Тичини

Па початку XX століття в українській поезії повіяло свіжими вітрами. Бурхливе життя 20-30 років розбудило приспані віками творчі можливості українського піролу, перед яким розкрилися (хоч на дуже короткий час) небачені досі перспективи самоствердження, національного відродження.
Українські поети відроджували глибинну історичну пам’ять свого народу, будили його національну свідомість. Важливе місце серед них займає Павло Тичина. Ще в перших його творах (“Не знаю і сам я, за що так люблю”, “Україно моя, моя люба Вкраїно”, “Не

бував ти в наших краях”) з’являється одухотворений образ рідної землі, з якою пов’язані думи, мрії, сподівання ліричного героя. Юнацьке захоплення омріяною Україною змінюється гострою відповіддю і доморощеним землякам, і чужоземним забродам, які висміювали патріотичні почуття героя, намагаючись довести, що Україна и мерла.
1918 року вийшла збірка Павла Тичини “Сонячні кларнети”, вірші якої передають світлі, щасливі сподівання на здійснення мрій народу про право жити господарем на своїй землі. Цей піднесений, святковий настрій, віра в національне та соціальне відродження України найвиразніше
прозвучали в ліричній поемі “Золоти гомін”, написаній влітку 1917 року з нагоди проголошення на Софійському майдані в Києві Універсалів Центральної Ради, які сповістили: “Однині самі будемо творити наше життя!”
Радість народу, що визволяється, передається образом “дзвону Лаври і Софії”, який ріками пливе у сонячному піднебессі. Радість національного відродження відзначають навіть предки, що піднялися з могил. Киян поздоровляє Андрій Пернозванний, який у сиву давнину поставив на наддніпрянських горах свій хрест, започаткувавши народження славетного міста. Ось як змальовує поет урочистий момент біля святої Софії:
Тисячі очей… Раптом тиша: хтось говорить. – Слава! – 3 тисячі грудей. І над всім цим в сяйві сонця голуби. – Слава! – 3 тисячі грудей. Волелюбні прагнення України були затоплені кров’ю. “Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став”, – з болем вихопилося в поета.
Непереможну любов до України, надії на її майбутнє відродження висловив Тичина в поезії “Мадонно моя…”: Мадонно моя, Мати Пречиста, Мій Цвіте Голубий! Вступає в вік новий душа чиста. Дзвенить залізо. Мовчать бетони.
За літами літа. Брини ж у серці, Мріє Золота, на різні тони… У цих рядках – код України, код нашої віри й надії, код нашого прапора з його синьою і жовтою барвами (в Тичини – “Мій Цвіте Голубий”, “Мріє Золота”), і тільки з ними потрібні ми будемо собі і світові.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Проблема національного відродження у поезіях Павла Тичини