“Золотий гомін” Павла Тичини”
ний передзвін церков, а й про тривожне “чорнокрилля на голуби і сонця”, що немалою мірою потьмарює радість торжества. І в самому композиційному центрі твору – ті ж зловісні символи, що провіщають фатальне потрясіння – “два чорних гроби і один світлий”, хижий птах, що прилетів “з гнилих закутків душі”, а головне – каліки, голодні каліки (“їсти їм дайте, хай звіра в собі не плекають”) і брат, що аж ніяк не поділяє святкового захвату, який сповнює іншого брата. Хоч і звертається перший до другого рідною мовою, але у відповідь
Апофеоз скорботи, реквієм над тисячами невинних жертв революції – епічна драма “Скорбна мати”. Цей твір, найтрагічніший, мабуть, у доробку поета. Тичина присвятив його своїй матері. У криваві дні революційного геноциду він звертається до тієї постаті, котра для всіх людей є втіленням доброти і надії. Божа матір приходить
Час такий, про який і справді можна було сказати – “не місяць, і не зорі, і дніти мов не дніло”. Поета мучила й тривожила і доля рідного краю, і доля самої людяності в народі.
Надто багато проливається крові, надто багато безвинних жертв. Замість національного відродження, яке так палко віталося в “золотому гомоні”, – національна Голгофа: “не до Юдеї шлях вам, вертайте й з Галілеї. Ідіть на Україну, заходьте в кожну хату, Ачей, вам там покажуть хоч тінь його розп’яту”.
Кривавий вир революції викликав у молодого Тичини біль і відразу. У збірці віршів у прозі з полемічною назвою “замість сонетів і октав” він пише: “прокляття всім, хто звіром став!” Він заперечує тезу про високу мету терору, про нібито потребу в ньому в ім’я щастя майбутніх поколінь. Поет бачить у цьому відмову від людяності, спустошення людських душ: “Все можна виправдати високою метою – та тільки не порожнечу душі”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)