“Сонячні кларнети”. Рання творчість Павла Тичини

“Ця чудова книжка була й залишається подією в історії українського письменства… Лірика цієї книжки – щире золото…”
Б. Якубський Ранні твори Павла Тичини були написані на Чернігівщині у чарівному куточку, де поет народився, де минуло його дитинство і юність. Перша збірка творів “Сонячні кларнети” вийшла 1918 року й одразу стала визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, щиро

співає про неповторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб передати найніжніші людські почуття: “Говори, говори, моя мила: твоя мова – співучий струмок”.
До збірки “Сонячні кларнети” ввійшло 44 поезії. Лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це поезії “Гаї шумлять”, “О панно Інно…”, “Сонце” та багато інших. Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її грою звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранної мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.
Гаї шумлять – я слухаю. Хмарки біжать – милуюся. Поєднання у них слухового і зорового образів разнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння “купаючи мене, мов ластівку, “, “горить-тремтить ріка, як музика” . П Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікацію. Дзвін “думки пряде”, “мріє гай над річкою”, який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива, душа, яка вкрай схвильована, чекає на щось незвідане, тому й мова поета – уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов”язаних між собою понять. Поезія “Гаї шумлять” вражає і музикальністю, і повною гармонією почуттів людини й настроїв природи.
Тривожним чеканням і сподіванням оновлення є вірш “Арфами, арфами…”, в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах світу, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв”язок з природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється протилежністю – тогочасного громадського життя:
Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде… Перламутровий… Подібна настрої – оптимістичне сприйняття світу й очікування чого нового, незнайомого – притаманні й поезії “Там тополі у полі…”:
Йду в простори я, чулий, тривожний (Гасне день, облітає, мов мак). В моїм серці і бурі, і грози, Й рокотання – ридання бандур… Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші “Світає…”:
Так тихо, так любо, так ніжно у полі. Мов свічі погаслі в клубках фіміаму, в туман загорнувшись, далекі тополі в душі вигравають мінорную гаму. У цих рядках відчувається певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані? Поет пояснює цев останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів: “Проміння схід ранить ніч, мов мечами” – таким поетичним виразом П. Тичина малює “роботу” сонця, – володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами.
Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини – “Ой не крийся, природо…” Ця лірична мініатюра присв”ячена осені. Ця пора року в народній поезії, і у свідомості звичайної людини уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість – відмирання усього живого, перехід в інший стан. Поет використовує ці контрасти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами і купальськими ночами. Натомість – безгоміння, сон, смуток осінній, позолота кривава, тумани, які породжують тугу. І раптом зміна настрою:
Тільки зірка упала… Ой там зірка десь впала, як згадка. Засміялось серце у тузі! Плачуть знову сичі… О, ридай же, молись: Ходить осінь у тузі. Так, осінь – це смуток, але й ласкава пора роздумів і надій.
Багато творів П. Тичини присв”ячені ніжному почуттю – коханню: Я Ваші очі пам’ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий – я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом – небо… шепіт гаю… О ні, то очі ваші. – Я ридаю. Сестра чи Ви? – Любив… Павло Тичина добре грав на кларнеті і гобої, у дитячі роки співав у кращих хорових диригентів, навчаючись у семінарії, працював диригентом хору. Музична обдарованість знадобилася йому у поетичній творчості, адже у багатьох віршах поет застосовує музичний спосіб літературного письма:
О панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги… Сестру я вашу так любив – Дитинно, злотоцінно. Любив? – Давно. Цвіли луги… О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз – ще й тмінно. Сніги, сніги, сніги… Отже для П. Тичини неосяжний духовно-емоційний світ людини співзвучний світу природи. І в зображеннях цієї гармонії поет оригінальний, він шукає свіжих тропів, довершеної форми, музичних мелодій та інтонацій. “Ця чудова книжка була й залишається подією
В історії українського письменства… Лірика цієї книжки – щире золото…” Б. Якубський Ранні твори Павла Тичини були написані на Чернігівщині у чарівному куточку, де поет народився, де минуло його дитинство і юність.
Перша збірка творів “Сонячні кларнети” вийшла 1918 року й одразу стала визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, щиро співає про неповторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб передати найніжніші людські почуття: “Говори, говори, моя мила: твоя мова – співучий струмок”.
До збірки “Сонячні кларнети” ввійшло 44 поезії. Лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це поезії “Гаї шумлять”, “О панно Інно…”, “Сонце” та багато інших. Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її грою звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранної мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.
Гаї шумлять – я слухаю. Хмарки біжать – милуюся. Поєднання у них слухового і зорового образів разнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння “купаючи мене, мов ластівку, “, “горить-тремтить ріка, як музика” . П Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікацію. Дзвін “думки пряде”, “мріє гай над річкою”, який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива, душа, яка вкрай схвильована, чекає на щось незвідане, тому й мова поета – уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов”язаних між собою понять. Поезія “Гаї шумлять” вражає і музикальністю, і повною гармонією почуттів людини й настроїв природи.
Тривожним чеканням і сподіванням оновлення є вірш “Арфами, арфами…”, в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах світу, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв”язок з природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється протилежністю – тогочасного громадського життя:
Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде… Перламутровий… Подібна настрої – оптимістичне сприйняття світу й очікування чого нового, незнайомого – притаманні й поезії “Там тополі у полі…”:
Йду в простори я, чулий, тривожний (Гасне день, облітає, мов мак). В моїм серці і бурі, і грози, Й рокотання – ридання бандур… Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші “Світає…”:
Так тихо, так любо, так ніжно у полі. Мов свічі погаслі в клубках фіміаму, в туман загорнувшись, далекі тополі в душі вигравають мінорную гаму. У цих рядках відчувається певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані? Поет пояснює цев останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів: “Проміння схід ранить ніч, мов мечами” – таким поетичним виразом П. Тичина малює “роботу” сонця, – володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами.
Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини – “Ой не крийся, природо…” Ця лірична мініатюра присв”ячена осені. Ця пора року в народній поезії, і у свідомості звичайної людини уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість – відмирання усього живого, перехід в інший стан. Поет використовує ці контрасти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами і купальськими ночами. Натомість – безгоміння, сон, смуток осінній, позолота кривава, тумани, які породжують тугу. І раптом зміна настрою:
Тільки зірка упала… Ой там зірка десь впала, як згадка. Засміялось серце у тузі! Плачуть знову сичі… О, ридай же, молись: Ходить осінь у тузі. Так, осінь – це смуток, але й ласкава пора роздумів і надій.
Багато творів П. Тичини присв”ячені ніжному почуттю – коханню: Я Ваші очі пам’ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий – я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом – небо… шепіт гаю… О ні, то очі ваші. – Я ридаю. Сестра чи Ви? – Любив… Павло Тичина добре грав на кларнеті і гобої, у дитячі роки співав у кращих хорових диригентів, навчаючись у семінарії, працював диригентом хору. Музична обдарованість знадобилася йому у поетичній творчості, адже у багатьох віршах поет застосовує музичний спосіб літературного письма:
О панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги… Сестру я вашу так любив – Дитинно, злотоцінно. Любив? – Давно. Цвіли луги… О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз – ще й тмінно. Сніги, сніги, сніги… Отже для П. Тичини неосяжний духовно-емоційний світ людини співзвучний світу природи. І в зображеннях цієї гармонії поет оригінальний, він шукає свіжих тропів, довершеної форми, музичних мелодій та інтонацій.