Скорочено “Смерть кавалера” Тютюнника
Їгорко почув крізь сон, як заторохтіли дошки на полу, потім по долівці зачовгали босі материні ноги – і враз прокинувся. В хаті стояв густий передсвітанковий морок, вікна понамерзали за ніч так, що їх і не видно було. Тільки в одній шибці, од затишку, мерехтіла кругленька просинювата дучка. Крізь неї миготіла знадвору поколота на блискітки зоря.
– Ач, які ведмеді понакручувало,- сказала мати і почала хекати в
Шибку. Дучка поширшала, впустила до хати ще одну зірочку.-
Вставай, Їгоре, бо вже таке, як сіріє.
Їгорко заворочався на
Доки мати засвічувала бликуна й торохтіла заслінкою біля припічка, лаштуючи снідання, Їгорко ще трохи належував, по-дитячому склавши долоні між коліньми і голосно дихаючи в пазуху, щоб востаннє зігрітися на дорогу. Потім пригадав новину й остаточно розбуркався.
– А до нас, мамо, нового замполіта прислали,- похвалився,
Натягаючи на худенькі плечі пожмакану гімнастерку захисного
Кольору.- Герой Радянського
Кажуть про нього: наш кавалер…
– Он як! – здивувалася Пріська.- Герой, та ще, бач, і молодий…
– Та ні, мамо, кавалер – це хто має високу нагороду. Пріська висипала в полумисок залишки вчорашніх галушок. Разом
З юшечкою з гирунчика випала синя картоплина і дві галушечки долівчаного кольору.
– То, може, вас тепер і годуватимуть краще, раз герой?
– Та казали хлопці – приварка густіша буде, а хто’ на… Їгорко присів до столу підснідувати. Одколупнув шматочок
Картоплини, з’їв галушку і, піймавши в ложку кілька жовтогарячих олійних скалок, запив юшечкою.
– А це, мамо, вам, бо я ж в училищі ще раз поснідаю, – сказав,
Одсуваючи миску насеред столу. І, може, тому; що галушки були
Холодні, а од вікна в спину Їгоркові студило, голос у нього тремтів.
– Давайте мені взувачку.
Пріська зняла з припічка зашкарублі черевики, понадівані на
Дровинячки, пару великих онуч з лантушини і цілий жмут цупких, як дріт, зав’язок. Їгорко порозкладав те причандалля на лаві окремими купками і заходився взуватись. Спочатку понатягав старі безп’яті шкарпетки так, щоб не виглядала боса нога і ніде не мулило, тоді обгорнув онучі поверх черевиків і обмотузував їх обривками – тугенько, щоб дорогою не перев’язувати. Головне, добитися хоч до півдороги. Потому онучі обмерзнуть, залуб’яніють і вже не розмотаються аж до міста. А там їх все одно треба знімати, бо така взувачка не по формі.
– Бач, який ти несміливий…- зітхнула мати, допомагаючи
Їгоркові зашнуруватись. – І ботинків тобі не перепало… В тата пішов.
Він, мабуть, і загинув, козак, того, що отак десь чогось не посмів. Спритніші повертались…
– Ботинки, мамо, давали тільки сиротам з патронату, – одказав
Їгорко.
– А шапку?..
Їгорко часто закліпав очима й одвернувся в куток. По хаті гасали протяги, розгойдували язичок бликунового світла,
Тому тіні у покутках дихали, мов живі.
На шапку Їгоркові справді не пощастило: велика попалась та ще й з печаткою майже на лобі: “БУ”. В інших хлопців теж були печатки, але ж не спереду, а збоку десь або на підкладці.
Тепер як тільки Їгорко потикався увечері до сільбуду, Васюта Скорик, теж ремісник, обіймаючи дівчаток – обов’язково двох зразу, – починав усім підморгувати й приспівувать:
Ой дайте мені, що думали дати,- чорної кожушини шапку налатати…
Дівчатка падали зо сміху, аж в’юнилися у Васютиних обіймах, а він тим часом обмацував їхні стегна. (Васюта був старостою групи і носив новеньку офіцерську шапку боа печатки).
– Дай йому в пику! радили Їгоркові старші нарубки і теж сміялися,
Бо знали, що він Скорика не подужає.
Їгорко й не сікався битися. Тулився мовчки десь у кутку, ховаючи в темряві не так себе, як шапку з печаткою…
А раз таки не втерпів. Підійшов до Васюти впритул і сказав:
– Ти… Чуєш? Ти… не дражнись… Мо’, в цій шапці нашого тата
Вбито… Чув? Д-дурак! – І знов повернувся в куток.
Одначе з того часу до сільбуду більше не ходив і перестав забігати вранці до Васюти, щоб разом добиватися до містечка.
…У когось на кутку заспівав півень. Спочатку весело, хвацько, але десь на півноті похлинувся морозом і засокорив по-квочачому.
Їгорко, запнутий під шапку старою материною хусткою, в сірій шинелі, підперезаний брезентовою ременякою, припав до шибки. Надворі було поночі, але Їгорко знав, що то тільки так видається після бликунчика, а насправді вже розвидняється. Он і велика зірка вже низько – блищить, гострими скалками пострілює на всі боки. А вікна потихеньку гудуть од вітру, наче під ними хтось дратву насмолює…
– Ну то я піду, мамо, бо ще на сніданок спізнюся.
– Ти ж там слухай майстра, Їгоре, – сказала Пріська, виряджаючи Їгорка до сіней.- І вчителів слухай. Усіх. Та лице гляди не приморозь, бо сьогодні тобі проти вітру буде…
– Та вже ж, – пообіцяв Їгорко, переступаючи гостренький намет
Під порогом.- Глядітимусь.
І, похлинувшись морозом, як той півник, що недавно співав, побухикав до вигону.
II
Іти Їгоркові тепло. Ноги аж гарячі. Тільки в спину пошпигує та в носі лоскоче – круте повітря на морозі, не продихнеш. Повернеться Їгорко спиною до вітру: кахи, кахи… Якби на кутку були собаки, то вже б усіх перебудив. Так немає. Ще під війну як вистріляли німці, то й досі не розвелись. Глухо по дворах. І в селі глухо. Порипує вітер – деревами, старими хлівчиками, воряками, висвистує в пряслах та в мерзлому гіллі.
Їгоркові добре видно, де сніг давній, а де намело за ніч. Старий чорніший, полискує ожеледдю і гуде під ногами, як порожній кадіб. А перемети білі-білі, поскладані в рубчик і поморожені зеленими тінями – місяць зійшов. Великий і червоний. Пнеться вгору, а зірки йому розступаються, дорогу дають…
У Скориковій хаті світиться. Видно, й Васюта вже встав. Нічого, як треба, то дожене. Він завжди доганяє, бо сам ходити боїться. То він тільки біля сільбуду герой…
За селом вітер так і струже. Немає хат – немає затишків. Тільки телефонні стовпи та місяць далеко в степу над скиртою соломи. Горбиться Їгорко, глибше засиляє руки в рукави потертої шинелі.
Гух, гух, гух, – озивається на кроки старий сніг. А кура назустріч по землі гадюччям звивається, сичить, треться об ноги.
Інтересно, що зараз Валерій Максимович роблять? Мабуть, уже теж прокинулись, умиваються. А на стільці – кітель, ордени блищать, Зірка… Їгорко бачив і Зірку, і ордени. Багато – страх! Якби на його груди, то й не вмістилися б… Ще б пак, як у замполіта вони втроє ширші!
А вчора Валерій Максимович і його помітили і навіть обізвалися. Сиділи з хлопцями в червоному кутку, про війну розказували. І Їгорків майстер Полуляк теж був. Він ще більший, ніж замполіт, бо в моряках служив. І ордени носить не так, як Валерій Максимович, а навскоси. На лобі у майстра – ямка од осколка і білий рубець, так і скидається, дихає.
Їгорко, щоправда, не все й чув, що балакалося, бо стояв далеченько. Якби ж не та шапка, то ближче б підійшов, а то…
– Ким же ви починали війну? – спитав майстер у Валерія
Максимовича.
А вони усміхнулися та й кажуть:
– Сержантом. Ми, українці, кажуть, усі потенціальні сержанти, бо
Любимо так, щоб і командувати трохи, і підчинятись…
Майстер як засміється та головою кив, кив… І хлопці засміялися, хоч і не зрозуміли: як це – потенціальний?
Потім Валерій Максимович почали розповідати, за що їм Героя дали. Еге, коли б не герой, як зразу шість танків підпалили самі… Ото! А розказують так, наче й не вони те зробили, а хтось…
Їгорко прислухався, прислухався, тоді взяв та й підійшов ближче. Тут вони його і помітили. Довгенько так розглядали, потім і кажуть:
– Чого ти, хлопчику, так на мене дивишся?
І всі одразу на Їгорка подивилися, чудно якось, немов уперше
Помітили в училищі… А він і розгубився.
– Та… – насилу вимовив, – інтересно ж бо… Як німців було он
Скільки, а ви самі!
Валерій Максимович посміхнулися та:
– Хороший ти, видно, пароньок,- тільки от шапка в тебе, брат,
Підкачала…
А йому й не образливо зовсім було й не соромно за шапку. Хіба ж він винен, що на складі кращих немає?..
– Нічого, орли, – сказали Валерій Максимович до всіх.- Ось ми вам на літо стребуємо чорну форму і картузи чорні, з молоточками. Як твоє прізвище, хлопчику?
– Човновий… Їгор Човновий.
– Так от як буде, Човновий. Гарно?
Коли б, як ще й картузи з молоточками…
…Бух, бух, бух, – веселенько озивається під Їгорковими ногами
Старий сніг. Вже і в спину не холодно – розігрівся.
На сході поволі розвидняється. Кура вщухла. Місяць з червоного зробився білим, немов одійшов на морозі. Попереду з прозорої імли виступило містечко: невисока пожежна каланча з грибком снігу на гострому дашку, кілька цегляних будинків між голими загніждженими осокорами, а далі хати й хати – рівні й перехняблені, під соломою і черепицею, як у селі.
Біля містка, за яким уже починалася міська бруківка, Їгорка наздогнав Васюта Скорик.
– Не зайшов?..- захекав над вухом.- Ну й дзуськи тобі, а не
Другої порції. От сьогодні хуторяни, казали, не прийдуть, так я їхні
Порції патронацьким пооддаю, а тобі дзуськи…
Од Васюти пахло риб’ячими консервами і пригорілою шкуркою з пареного молока. Так пахло, що Їгоркові аж уздрілася та шкурка – рум’яна, хрумка, а по краях біленький пружок… Коли б пак, як у нього батько завфермою, а мати в лавці торгує…
Васюта запалив пахучу цигарку і позакладав руки, як директор училища: одну – за борт шинелі, другу – в кишеню.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)