Скорочено “Три плачі над степаном” Тютюнника

Ще Степанові Дерев’янку не було й тридцяти п’яти, як він помер. Доконала чоловіка якась недуга. І то враз. У п’ятницю ввечері приїхав з Кременчука, повечеряв молоком, бо нічого вже йому не їлося, окрім молока, приліг полежати з дороги, та так йому занемоглося (чи після вечері тілові млосно стало), що сказав жінці: – Мабуть, я, Маню, сьогодні вже не буду машини у двір одганяти. Переночує й під ворітьми. Піди, як не дуже вморилася, у кабіні вимети і дверцята заразом позамикаєш,- і подав жінці ключі од машини.

Маня, Степанова жінка, вже давно не кохала

свого чоловіка, як усі, бо раз людина слабне з року в рік, зо дня на день, то де там те кохання візьметься. За жалем немає йому місця в душі. А жаль той щоденний – і до нього, і до себе. Хоч і зморена прийде з телятника – звісно, яка там робота,- а інколи та й гляне в дзеркало: брови ще молоді, чорні, блищать просинцем (такі чорні), в стані тонка, навіть під старим чоловіковим піджаком угадаєш, що тонка; груди високі, не вицмулені дітьми, дівоцькі ще (одне лише дитя й народила за дванадцять років заміжжя) – жити б та кохатися…

То тільки зітхне.

Інша, звісно, вже давно б когось та підпустила до себе (хіба мало

тіней у садах місячної ночі!) та й доцвітала б собі тихцем у краденій парі. Так то інша, не Маня. Не слухало її серце розуму, хоч той, бувало, й озивався: ні до кого не наверталася.

– Чудна ти…- гув колись їй просто в обличчя і в очі потуплені

Батюк Сергій, бригадир наймолодший, недавній солдат.- Думаєш, я

Не бачу, як тобі. – І крутив пальцем гудзик на Маниному піджаці,

Було це ввечері, в тому ж таки телятнику, за купою підстилки. Нахилилася до ясел останнє теля в’язати, а він – де й узявся – торк за стан обіруч, і пальці до грудей тремтячі побігли…

Тоді розстібав гудзик. Довго, бо тільки вчора пришила. А як розстебнув і грудям стало просторо, сказала:

– Пусти. І пішла. А вже з воріт обернулася:

– Теля дов’яжи. Бо вкинеться в ясла – сам заплатиш… Того ж вечора прийшов з роботи Степан геть виморений і забажав

Покупатися. Субота до того ж була. В ночвах мився. І Маня, тручи йому спину намиленим носовиком, прикушувала губу, щоб не заплакати: так і гурчала рука по Степанових кісточках, а коліна стриміли з ночов такі гострі, що хоч стріляй із них. Не заплакала, однак. Хіба ж він не втямить – чого.

Взяла ключі, віник, ганчірку і пішла до машини. Степан був шофер (як і хазяїн) – чепурун. Усе за його руками, як за весною, так і зеленіло: двір замете – то вже не двір, а світлиця; хлівчик зробить – то вже терем; яблуню посадить – то вже будуть яблука, а не сама назва. Такий. А машина? Що з неї, як подумать, вичепуриш? Купа заліза, та й годі. Ба ні: кожну пилинку здмухне, перш ніж за кермо сісти. І миє щодня. Як не сам, то її, Маню, покличе, щоб допомогла. А може, щоб удвох, щоб і вона поруч. Та бувало це коли-не-коли. А частіше сам порався. “Ти й так виморилася”,- скаже. І гладить, гладить її очима. Спиною до нього обернешся – і спиною чуєш: гладить…

Прибрала кабіну, сидіння, прилади, скло витерла, замкнула дверцята (навчив колись) і пішла в хату.

А за хвилю виметнулася на ганок, з перильцями, струганий, зелений при вечірньому місяці – і впала.

– Ой людоньки. Ой людоньки. – тільки й вистогнала.

Почули сусіди – хата ж коло хати, набігли з усього кутка. Хто

Втовпився – у світлицю, хто ні – попідвіконню стали. І дивилися мовчки в шибки: на дивані, застеленому чистим ряденцем, у сірій сорочці до білих гудзиків – вічна та сорочка! – голічерева лежав Степан. Руки складені на грудях (так любив спочивати), а очі в стелю, тільки в стелю дивляться… Затулила йому очі котрась із старших, кмітливіших. Кинулися до Мані, підвели зомлілу, однесли на руках у хату. І доньку, теж Маню, що гралася з дітьми в другому кінці вулички, покликали.

З того й почалися похорони.

Хтось побіг до голови колгоспу додому сказати, що треба труну і духової, бо так і так; когось виряджали покликати Степанову матір, що жила по той бік мосту, і наказували шепотом: “Та, гляди ж, зопалу не кажи, а натяком”. Кому ж діла ніякого не випало, ті що довго стояли за ворітьми, зітхали, бідкалися над Маниним горем – отака молода і вже вдовиця – та згадували Степана. Вже згадувал и.

– Ще ж учора приходжу, а він саме вишні в саду кропить віником. “Позич, кажу, цвяшків шальовошних”.- “Зараз, каже, дядьку, скільки вам?” Тоді ще й перебрав: котрий із зянком, погнутий чи головка збита, одкинув, а ті дає. Такий молодець. Інший не признався б, що вони в нього й є…

– А я колись бачу: несе в лантусі грушеня, вершечок виглядає. А самого вже вітер заточує. Для кого ж ти, думаю, чоловіче, оту грушку садитимеш, як сам уже плоду не скуштуєш.

– Е, то вже ти дарма, Галю.- Такі були чуйні зараз, що не Галько, а – Галю – Хіба ж тільки для себе й робиш?

І розходилися помалу, зітхаючи по місячній вулиці. Тільки машина Степанова зосталася під ворітьми, і од її мотора ще сходило тепло.

А через день зранку копали копачі Степанові яму. Викопають “на штих” – і сідають перепочити: тверда земля, суглинок, стінка йде, як цементована. Сідають, закурюють і мовчать. Це – до сніданку. А як поснідали, з доброю чаркою, звісно, веселіше копали і частіше ставали на закурацію, бо до полудня однак ще було далеко.

Жовтіла глина по обидва боки ями, світило сонце з-за соснового бору, що ледь чутно шушукав при самому кладовищі, і пахла біла акація. А бджіл, а бджіл на тому цвітові – кожна китичка, мов позолотою вкрита живою, ворушиться.

– Невдашню пору вибрав Степан,- озветься так собі, щоб не

Мовчати, хтось із копачів.- Хоч би до осені подержався був.

– Наче то він вибирав…

– Скажи ж ти, як воно буває,- зітхне хтось.- Одному випаде ціле життя, ще й пенсія, а друге й не наробиться досхочу.

– А то вже кому яким аршином одмірено: одному довгим, другому коротким, а третьому – чверть…

– Може, хлопці, хай котрийсь у генделик вмотається (“генделик” – буфет над шляхом супроти кладовища), бо щось воно мулько…

– Та й я такий, що не проти.

– За Степанову домівку нову…

– А вже ж не з дурного ума.

– Біжи, Йванько, ти наймолодший.

І довго дзеленчать срібняками, скидаючись: кому ж інтерес трояка чи карбованця витріщати…

До полудня, однак, яму виконано і підчищено, і копачі, позакидавши лопати на плечі, з димом ув очах (після генделикової) і неголосною балачкою рушають до Степанового двору: попрощатися ж треба.

Віддалеки Степанова садиба, наче у весіллі. Людей у дворі й коло двору повнісінько, та все в білому (душно), квіти, червоні й жовті, сині й білі, сурмлять до сонця у саморобних вінках із соснового гілля, машина з опущеними бортами в червоному – його, Степанова машина. Одружують Степана з землею…

Копачі, дійшовши до воріт, знімають картузи, ставлять лопати під тин, і натовп дає їм дорогу до хати. Очей хлопці не ховають: у всіх вони зараз червоні, то не розбереш від чого.

Попрощалися, вийшли, знову лопати до рук узяли.

– Зараз виноситимуть…- шепіт по натовпу.- Духова оно

Не тутешня духова. Привезли з районної автобази. В одного труба жовта, в іншого біла, та стара, та нова, а барабан уквітчаний по обичайці вишневими оксамитними поворозками хрест-навхрест: таке, немов цирковий, чи що. Музиканти теж, як і труби та барабан – збір богородиці: один старий, лисий, усе пріє та втирається рукавом; другий – хлоп’я ще, гарненьке, рум’янощоке, стереже сполоханими очима двері, звідки виноситимуть покійника; третій -, дебелий парубок, виголений до просинцю, а на шиї щетина й не торкана (поледацював виголити й шию), нишпорить очима по молодицях, а в очах – полиновий одур. Поведе шиєю сюди, поведе туди – щетина об комір аж деренчить. Труба в нього біла, подряпана і – найбільша.

Та ось на ганку став голова, молодий ще, стрижений під низеньку і круглу селянську польку, і сказав утомлено:

– Значить так, хлопці-шофери, давай заходь, на винос тіла.

Люд заворушився. А лисий духовик повернувся до своїх, приклав трубу до губів, і вся його капела теж приклала.

Тим часом у хаті загупали чобітьми, з відчинених вікон, од яких пахло гарячими свічками, вихлюпнулося у двір прощальне голосіння, лисий тупнув ногою, отак аж із присядом, і полилася жалоба над селом, у поле, на молоді жита й пшениці, у сосну, зомлілу на сонці… Затулилося жіноцтво білими хусточками, похнюпилися чоловіки, а порушені вінки запахли враз молоденькою живицею. Суко шелестіли паперові квіти, хлипали люди, а голова стояв на виході з воріт і казав діловитою тихою скоромовкою:

– Пара за парою з вінками виходьте, пара за парою, помаленьку і

В ногу старайтесь, тоді зовсім другий вид…

А музика, хоч трохи і врізноголос, надривала свою мідну душу, глушила плачі, і домовина з Степаном німо пливла над людськими головами, наче сама собі.

– Та хазяїне ж мій дорогий! – закричала Маня таким нелюдським

Криком, що, мабуть би, не заглушили його всі музики світу, і забилася

В руках у жіноцтва, чорною хусткою шовковою обіпнута понад самі

Брови.- Та навіщо ж переступаєш ти востаннє рідний поріжечок,

Тобою струганий, тобою зладнаний, твоїми ніженьками

Благословенний. Не кидай нас, таточку, не кидай самими на світі!

– Ой таточку Степаню! – кигикнула Маня-маленька, бліда та охрипла, теж чорною непідрубленою (видно, з матерії одірвали) хусточкою запнута, у чистому, хоч і непрасованому платтячку в червоний горошок. Її підхопили на руки і стали втішати.

– Та й ніколи, та й нікому ж,- похлиналася Маня-дружина,- не сказав ти ні слова лжі, ні слова лукавого, ані хитрощі… Та ніхто ж від тебе й півділа поганого не попомнить, добра душе моя, хазяїне мій і заступнику…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено “Три плачі над степаном” Тютюнника

Categories: Скорочені твори

Links