Скорочено “Житіє Артема Безвіконного” Тютюнника

Земля була ще холодна, вишні саме зацвітали – де-не-де квіточка

– після вітрів весняних з льодом. Артем стояв біля тину, зіпершись на нього ліктями й грудьми і звісивши на вулицю обидві руки, схожі на лапи великого звіра. Стояв босий, у куфайці, ватяних штанях, зав’язаних унизу біля кісточок поворозками, і в шапці: звикла голова за зиму до тепла, не знімалася шапчина (шістдесят четвертий розмір), обшита рудим дерматином. Артем не знав йому назви і казав людям при нагоді:

– Добрий товар попався, пеемаш. Кожеміт. Шістнадцяту зиму ношу,

а зносу й не видно.

Під крапчастим дощем Артемова шапка гула, мов бубон; у завірюху шепелявила, бо сніг об неї ковзався, а в мороз потріскувала у швах…

Зараз шапка мовчала: тихо надворі було. Дощик, що пробіг вулицею молоденьким галопцем, зник у полях за садами, і після нього стала над селом блакитно-зелена прозорість: білий вишневий цвіт засвітився, набравши у свої чашечки роси, земля показала кожну свою травинку майбутню, що вийшла на сонце зеленими жальцями, небо – усю свою голубінь, яка тільки в нього була, а на Артемовій шапці засяяли великі краплі з вишневого гілля. Те свято прозорості тривало однісіньку

лиш мить, і знову став день як день: вишні тільки цвіли, блакить померхла, земля зчорніла, і краплі на Артемовій шапці погасли – буденно стало.

Тільки в очах у Артема лишилося те летюче сяєво; дивилися вони далеко в степ, і за степ, і ще далі, і ніщо того зору не могло б зупинити

– стільки було в ньому непричетного до земних клопотів супокою. І якби, хтось ізняв з Артема на сю мить його “кожемітову” шапку та прискородив гребінкою злежану під нею сивину, та накинув йому на плечі простору божеську одіж замість куфайки, щоб сховалися під тою одіжжю руки-лапи, то був би він схожий на неголеного тижнів два Олімпійця.

“Треба дістати з погреба машину та підучитися їздити, бо за зиму вже, мабуть, забув, як і руль держать”,- подумав Артем (весна щороку будила в нього цю любу думку), і зір його далекий повернувся з-за степу до двору, до “машини”: велосипед в Артема був. При згадці про нього Артем одразу-таки хотів і до погреба рушати, але передумав: шкода було кидати кубельце в землі, де він стояв і яке зогрів своїми ступнями; весняна грязючка пошпигувала йому дрібними голками у п’яти, у пальці побуряковілі… “Хай кров поганяє од ревматизму,- міркував Артем,- щоб у колінах не крутило, як торік”. Він чув, що люди, де грамотніші, лікуються грязями. Ще й тому не мерзли Артемові ноги, що він добре поснідав: випив літровий кухоль чаю, завареного смородиновим гіллячком, і з’їв хлібину сірого м’якого хліба з Лохвицької районної пекарні. Хотів надломити ще окраєць і від другої, та шкода було починати її, то загорнув у рушник, щоб не черствіла – хай буде на обід. У смак попоїв і тепер чув, як шлунок його благоденствує, а, на губах витає смородиновий дух від чаю.

Стежкою попід дворами – у кого штахет, у кого паркан дощаний від вулиці, а в кого ще й досі тин – їхав велосипедом Борис, або, як його звали ще, Бурис Кримпоха. Їхав повільно, не гнувся до керма, а рівно сидів у сідлі, наче мав у спині залізну вісь; шия довга, худа і червона, уся в дрібних прищах, як і обличчя. Супроти кожної хати Бурис пригальмовував, брався рукою за паркан чи штахетину і, ставши на педалях на весь зріст, заглядав у двір. Очі йому при цьому пильно мружилися, шия ставала ще довшою і червонішою від напруги – стриг чіпким поглядом усе надвірне майно: чи не лежить у когось вільшечка або купка нової цегли, або ще щось таке, чого вчора у цьому дворі не було, а сьогодні з’явилося. Звідки? Де взято? А може, в хаті сваряться. Чого? Що кажуть? А може, гудуть над чаркою. Кому могорич? За що? А може, хтось когось там лайне, хоч і не злостиво, а так, по-буденному… Все те покладе собі у вуха Бурис, усе пропечатає своїми сіроводянистими очима, і господар, який купив учора смерком у проїжджого шофера, скажімо, дві нові дошки та погано приховав, і не помітить уранці, що на кожній дошці стоїть по дві печаті Кримпошиних очей. У всьому селі, на всіх хатах і вікнах, на хлівах, погрібниках і повітках стояли печатки Кримпошиних очей, а у вухах жили розмови усіх односельці”. Забачивши Кримноху, люди казали один одному: “Цс-с! Оно Кримпоха слухає!” або “Ходімо звідси, оно Кримпоха їде!”

Такий удався чоловік.

Кримпоха став і біля Артемового двору, взявся рукою за тин… але помітив за вишнею Артема і посміхнувся до нього трьома сортами своїх зубів – костяними, залізними і золотими.

– Здрастуйте, дядьку! – сказав Бурис і посміхнувся до Артема. Дивна була в нього посмішка: схожа на лисячий і вовчий оскал водночас.

Хтось навіть пустив чутку, що Бурис тими зубами радіо чує, і мужики, хто цікавіший, у розмові з Кримпохою нахилялися до нього ближче: чи не чути в його роті отого: бу-бу-бу-бу…

Артем усьорбнув повітря товстими, ожинового кольору губами й одказав:

– А здоров, синко, здоров. Нема в мене нічого нового. Нема.

– Про що ви, дядьку?

– Нема, кажу, синко, в мене нічого такого в дворі. Шпориш починає сходити, так і той, поемаш, торішній.

Бурис на те навіть очима не скліпнув.

– А я став, думаю, чого це не видно дядька Артема? Думаю, чи зайти провідати, мо’, захворіли…

– Ще ні,- сказав Артем. Він знову дивився в степ і знову слухав свої ступні – пошпигує грязючка, ганяє кров.

І Кримпоха рушив далі.

А Артем закурив цигарку з махорки та самосаду, пихнув нею раз, удруге, і вишневе гілля над його шапкою зникло в густому просинюватому диму.

“Щось давно в Оксьонів не кричали “рятуйте”,- подумав Артем і подивився на Оксьонівську хату через дорогу навпроти.

І тільки-но він так подумав, як Оксьонша вибігла на ганок і закричала на весь куток:

– Ряту-уйте!!!

Це означало, що на Оксьона напала гордість, і він хоче підпалити хату або ж лізе на горище вішатися. Артем не раз уже знімав його з петлі живісінького-здоровісінького, бо Оксьон вішався під руки.

Оксьонша й зараз бігла до Артема, підсковзувалася на калюжках і губила сльози по шляху. Побачивши Артема біля тину, закричала благально:

– Ой, швидше, дядечку, йдіть, бо поліз уже!

– З сірниками чи з мотузком? – спитав Артем, тримаючи руки на тину так само, як і раніше, вони навіть не зворухнулися, а з цигарки в товстих губах тонесенькою спокійною цівкою струмував угору дим.

– З мотузком! Ходімте ж мерщій, Артеме Силовичу, чого ж ви стоїте! – благала Оксьонша крізь сльози і переймала їх долонею на щоках.

– Нічого, дочко, не плач! Він повисить та й зніметься,- утішив Артем, і ні посмішка, ні стурбованість не торкнулися великого супокою на його сивому, в щетині, обличчі.

– А як справді?! – Оксьонша дивилася на Артема великими густокарими очима, схожими в сльозах на божевільні, і тремтіла вся.- Ходімте-бо, дядечку! Я вам… Я вам заплачу.

Артем зняв руки з тину, виступив з кубельця, зогрітого ступнями, і рушив за Оксьоншею через дорогу.

Неподалік, дворів за чотири, стояв Кримпоха, він мовби закам’янів з велосипедом у руках, витягся в струну і закам’янів. Од його вух, що враз виросли і подалися вперед – одне до Оксьонової, друге до Артемової хати – ішли хвилі, як від радара, і лоскотали Артемові щетину на щоках. Артем пошкріб її п’ятірнею – лоскотати перестало: то означало, що Кримпоха одвернувся, скочив на велосипед і подався через місток до центру села, де клуб, магазин, сільрада, колгоспна контора – де люди і влада.

Оксьонша бігла попереду, Артем чимчикував слідом, скорчивши пальці на ногах, щоб не підсковзнутися, і якби хтось чужий, приїжджий, побачив його сліди на вологій землі, то подумав би, що саме тут, у цьому селі, живе ота снігова людина, яку так давно шукають у Гімалаях…

Оксьонша боялася першою увійти в сіни, ждала Артема. А він непоспіхом обчовгав ноги об драний лантух на ганку і лише тоді ступив через поріг.

Ляда на горище була відчинена, чорний морок стояв у квадратному отворі і з нього пахло підопрілими кукурудзяними качанами, мишами, перележаним сіном. Артем задер голову до тих пахощів – шапка його під підборіддям була застебнута великою англійською шпилькою – і сказав не лагідно і не сердито, а просто:

– Злазь уже, Оксьоне… Та поснідаєш, синко. Бо голодному спересердя можна й порішитися!

– Це ви, дядьку Артеме? – почулося з горища глухо, видно, з-за комина, де Оксьон любив вішатися: на першій від комина бантині.

Потім заторготіли кукурудзяні качани під Оксьоновими ногами, чутно було, як він глибоко й полегшено зітхнув, Оксьонша знову тихенько заплакала – на радощах, а Артем затягнувся цигаркою, і в сінях одразу стало повно диму.

Оксьон спустив з горища на мотузку вішальницькому повне відро обім’ятої вже кукурудзи курям і сам зліз, обережно намацуючи ногами щаблі у драбині. Він поздоровкався з Артемом за руку, але очей на нього не звів – зобижені були ті очі і вид зобижений, як у дитини, якій наскубли вуха. Гарний був на вроду Оксьон: ставний, дужий у плечах, шия молода і туга, брови круто вигнуті, вуса чепурні, вниз причесані… Оксьонша дивилася на нього побожно-закоханими очима.

– Якщо снідать, то й снідать,- сказав Оксьон, змотуючи через лікоть мотузку.- Заходьте, дядьку, в хату.

Артем ще раз почовгав ноги об сінешню долівку, вивертаючи ступню так, щоб і по боках грязючка обчистилась, підождав, доки увійдуть до хати господарі, аж тоді й сам увійшов.

– Здрастуйте ще і в хаті,- мовив він, чмокнувши товстими губами, і сів на стілець коло порога. У чужих людей Артем завжди сідав коло порога, трохи прочиняв двері, щоб не закурити всю хату з одної затяжки. Він не розпитував Оксьона, як та чого, з якої напасті, а лише розстебнув шпильку під підборіддям, зняв шапку і поклав її на коліна. Сидів сивий, як лунь, і закручував нову цигарку.

Снідати він одмовився, хоч на столі вже щось парувало і пахло смачно, і пляшечку Оксьонша уже пристаралася й поставила посеред

Страв, припрошуючи Артема разом з Оксьоном “переснідати гаряченьким”.

– Спасибі, я вже поснідав,- одказав Артем, прикуривши цигарку з пригорщі.- Хлібинку. хліба з чаєм улолокав.

– Та хіба ж то снідання – хліб та вода! – подивувалася Оксьонша.

– Чого – вода? Я люблю, щоб чай солодкий був,- одказав Артем.- Хотів і другу хлібинку почати, та, думаю, хай на обід…- І затягався цигаркою глибоко, лоскотав теплим димом свої просторі

Груди.

Оксьон снідав сам. Добре їв. А Оксьонша сиділа й не зводила з чоловіка ще вологих від збудження та сліз очей.

У вікно, що виходило на шлях, заглянуло якесь хлоп’я. Потім друге. Ротенята од цікавості роззявлені, очі великі – то від сусідів гінці: “Ану, збігай, Колько (чи Ванько), подивися: живий дядько Оксьон чи повісився. Збігай. От любий… “

Згодом повз вікна промайнуло щось високе, потупало ногами на ганку, постукало легенько у двері.

– Заходьте! – гукнув Оксьон.

І па порозі став Ілько-міліціонер, дільничний, дуже високий, дуже молодий і захеканий.

– Здрастуйте! – і, розгублено кліпаючи молоденькими густими віями, подивився на кожного, хто був у хаті.- Що тут у вас таке?

– Снідаємо…- любенько та мирно сказала Оксьонша.- Сідай і ти, Ілюшо.

– Та ні, я ненадовго,- сказав Ілюша.- Я тільки взнать, що тут у вас таке. Орю матері грядки, а мені кажуть: так і так…

– Їй лишенько! Хто ж це? – Оксьонша зробила такі здивовані очі, що дільничний аж зніяковів.

– Цього, тітко, сказати не можу. Не положено.

– Сідай же хоч чарочку випий.

Ілько черкнув оком по пляшці без усяких написів.

– Не положено мені, тітко. Пішов я. Бувайте.- Він не дуже сміло, а може, тому, що соромився старших, узявся під козирок, нагнувся в одвірках, низько, але все одно зачепив форменим кашкетом притолоку.

– Хто ж це вже і доказав? – нетямилася Оксьонша.

Артем курив і дивився у вікно на небесну далеч; губи йому ледь здригнулися, і тільки той, хто добре знав старого, зміг би помітити, що то він посміхнувся.

– Ти ж, Оксьоне, хоч розкажи дядькові Артемові, чого ти розсердився,- сказала Оксьонша.

Оксьон слухняно поклав ложку і розказав:

– Підкликає мене вчора пальцем Петро-лавошник, червономордий отой, що в скоб’яному торгує. Підморгує, як Чорт Іванович, шепотить: привіз, каже, одно ліжко з бази, сітка панцерна, бильця з нікелю… все з нікелю, очі одбирає. Таке і в городі не в кожного буває. Візьмеш? Це я, шепотить, тільки тобі кажу… Ну, я – по пляшку. Раз, думаю, людина хоче вслужити, треба ж віддячити. Пішов сьогодні вранці раненько – він сказав, щоб я раненько прийшов, поки нікого ще біля лавки не буде… Машину з хлопцями у гаражі договорив, на могорич дав… Ну, виносить він мені одне бильце, друге, а в закоморок не пускає. А тут молоковоз під’їжджає, одкликав Петра за лавку, чую, каже:

“Ти ж мені обіцяв, а оддаєш Оксьонові!” А він йому: “Цсс, їх не одне, а двоє. Буде й тобі”. Ну, я – в підсобку. А цих нікельованих там десятків зо два стоїть… Кажу: “Ти ж казав, що одне, що тільки мені”. Сміється, як Чорт Іванович: “А за що ж би я, каже, випив, якби дурних не було! “

Оксьон зобижено надув воло.

– А я чоловік гордий! – промовив він.

– То він, синко, пеемаш, неправильно зробив,- сказав Артем, накриваючи шапкою сивину.- Йому треба було сказати, щоб ти вранці прийшов, а молоковоз в обід або ввечері…

Оксьон узяв ложку і їв далі. Обижено їв. Артем підвівся і сказав:

– Тепер жить можна і не сердито: вдягтися, їсти є що… А я колись – давно, було, йду за сівалкою, чую: жлудок стає, пеемаш… Укину в рот пучку ячменю, пожую… У мене жлудок такий був, що й кирпичаччя вкинь, то переварить. О, чую отуто,- Артем торкнувся долонею нижче грудей,- закрутилися жорна… Пішов я брицця. Як треба буде ще, то кличте.

– Може, вам, дядьку, бритву дать? – сказав Оксьон і підвівся з-за столу.

– Ні, я такою не зумію. У мене своя є. Ще довоєнна, ТрудВАЧА називається. Я колись нею нарив на нозі собі розрізав та вмочив кінчик у йод, а витерти забув. Так він і одгорів. А п’ятка бере, пеемаш, як вогонь.

У сінях Оксьонша подала Артемові новеньку троячку і зашепотіла:

– Візьміть, дядечку, за те, що помогли. Візьміть.

– У мене, дочко, гроші є,- сказав Артем, навіть не глянувши на троячку.- На пошті лежить сто рублів і дома вісім, на хліб. Хвате.

– То, може, вам курочку зарізати, юшку з потрушком зварите чи борщу?

– Навіщо ж її різати? Весна надворі, вони саме нестися починають. Не клопочись.

І Артем пішов бритися п’яткою ТрудВАЧА. Біля двору на нього вже чатувала купка сусідок.

– Що там, дядечку? В Оксьонів… – А нічого,-одказав Артем.-Снідати кликали.

– А чого б міліціонер прибігав?

Артем пожував губами, подумав трохи і сказав:

– Покозиряти. Він козиряти вчицця…

Після вішання на Оксьона нападала велика спрага до життя і добробуту. Він брав с в і й мотузок і йшов з ним у поле по солому корові на підстилку. Раніше, коли не було ще самохідних комбайнів, Охсьон, після вішання або й так, ходив з ним уночі по снопи…

Сусіди помалу розійшлися, і в очах у них чаївся жаль, що так нічого й не скоїлося, тільки подратували.

Артемова хата, батьківська та ще дві прибудовання до неї, мала в довжину двадцять сім сажнів. Перша – під соломою, з увігнутими стінами і дахом, але ще міцна, бо рублена; друга – під черепицею, але стіни з саману; третя, з одним вікном, теж глиняна, але під шифером, зводилася для корови, якої в Артема вже давно не було. У другій, що під черепицею, замість кількох черепичин уставлено від сонячного боку і від заходу по дві шибки – “щоб видно було, пеемаш, як на горище полізеш”.

Артем жив у першій хаті, де стояв давній дух прадідівських яблук “палянишниць”, і так само здавна жили і ласкаво, заколисуюче цвірчали щоночі цвіркуни, а долівка і взимку, і влітку була встелена соломою: од ревматизму. Найперший відкривач сезону ходити босоніж через тиждень-два по тому, як зійдуть з землі березневі чи квітневі сніги, коли селяни ще не наважуються перевзутися з чобіт у черевики, Артем чомусь найдужче остерігався хатньої долівки…

Піч, грубка, скриня, лава, стіл, дерев’яне ліжко, великий мисник, пофарбований у темно-зелене, як броньовик,- от і все, що було в Артемовій хаті, якщо не враховувати миски, ложки, двох горщиків, тривідерного чавуна (Артем каже на нього “чавунець”), літровий кухоль та бритву ТрудВАЧА. Ні рушника, ні образа на покутті, ні сімейних карточок, у загальних рамцях – голі стіни. І рушники, і образи, і карточки в рамцях покійна Артемова дружина Ївга закопала під війну в городі, щоб не згоріли, як підпалять хату або в неї щось улучить, але снаряд улучив не в хату, а в город, якраз у те місце, де було закопано добро, і воно разом з богами полетіло в небо, а наживати нове було ні за чим… Єдине, що могло б не тільки вразити, а й злякнути сторонню людину, якби вона зайшла до Артема вперше, то це великий цинковий чобіт, що стояв у кутку біля дверей. Артем склепав і спаяв його з двох новеньких лавошних ночов років сімнадцять тому, щоб ноги парити од ревматизму. Коли його вмовляли, і жінка, й інші люди, хто бачив роботу над чоботом, що, мовляв, ноги можна попарити і в ночвах чи великій мисці, Артем

Розважливо одказував на те: “Пеемаш, у мисці або ночвах як слід не напариш, бо вода швидко парою сходить і вичахає. А в чоботі ні. Тільки халяву треба ганчіркою зверху накрить”.

Спершу Артем парив ноги (по черзі: одну, відтак, другу) просто гарячою водою. Добре виходило. Вода довго не вихолоняла, пара гуляла по халяві-трубі, як у паровому двигуні, лоскотала литку, обмацувала приємним глибоким теплом зморені суглоби, і від цього раювання ломило в сон, а ноги потім довго не боліли. І Артем вирішив, що паріння – перші ліки в світі. Тому, приміром, якщо хто-небудь скаржився, що болить голова, він охоче радив: “А ти, пеемаш, попарь її добренько, як митимеш,- перестане”.

Сам же пішов у своїх відкриттях далі. Якось весною, виставляючи пасіку з погреба в садок, навибирав з вуликів півцеберки бджіл, що пропали взимку. Раніше він їх викидав, а тепер завагався: кажуть, бджолиною отрутою лікуються, та й така ще думка – все життя кусали й нічого, навіть приємно… І спробував. Нагрів окропу, залив його в “чобіт” і висипав туди бджіл. А коли вода стала така, що тіло терпить, заходився парити ноги. Вони в нього на той час не боліли, але Артем подумав: “Хай погріються ще і з бджільми. Для профілактики”. І парив доти, доки відчув, аж нескоро, що нога дерев’яніє, що її ніби зовсім немає. Вийняв з чобота, взявшись обома руками попід коліном, подивився – чорна, “чорніша, пеемаш, ніж у цигана”. Попробував стати на неї – не встояв, заточився і впав на ліжко. За ніч та страшна чорнота піднялася вище, і коли вдосвіта другого дня Артем постукав по нозі пальцем (чи хоч жива?), вона загула, мов протез.

Дуже хотілося їсти, і це приспокоїло Артема: раз їсти хочеться, то минеться, одчорніє – і знову задрімав. Лежав два дні, не ївши, не пивши, блукав очима по стелі і слухав, чи не клацне хтось клямкою в дверях, а поруч з ліжком стояв холодний “чобіт” з водою і бджільми.

Першим, хто помітив, що Артема не видно вже другий день, був Кримпоха. Одначе в хату не зайшов. По-перше, злякався: раптом дядько вмер і лежить холодний з розплющеними очима! По-друге, треба, щоб влада знала! – і покрутив у сільраду.

Артем чув, як рипіли, аж покрякували педалі Кримпошиного велосипеда, як вони замовкли напроти хати, бачив, як шастав по вікнах од вулиці пильний Бурисів погляд і ставив на кожній шибці печатки, але встати і хоч би постукати чи подати знак у вікно не наважився, щоб не впасти посеред хати.

Голова сільради Вітько Пільков, з того покоління, що народилося у сорок четвертому році рівно через дев’яті, місяців по тому, як через село пройшли за фронтом останні тилові частини, добре знав Кримпоху, навіть те, що він “зубами радіо чує”, і коли Бурис увійшов до кабінету, спитав, криво посміхаючись: – Ну, що там чувати по селу?

Кримпоха зняв свій зелений фінагентський картуз (він любив зелені картузи), ступив два кроки до головиного столу і сказав тихо, таємничою скоромовкою:

– Дядька Артема Безвіконного не видно вже два дні.- Бурис стояв рівно, з таким виразом на обличчі, ніби ждав, що йому звелять. “Півслова,- казав той його вираз,- і я все зроблю!”

– А ти звідки знаєш, що його вже два дні не видно? – спитав Вітько-голова, не дуже приязно дивлячись в очі Бурисові.- Ти що, два дні не відходив од його двору?

– А дуже просто! – зблиснув усіма своїми зубами Бурис, і Вітько подумав, що, мабуть, ними добре кавун вигризати: вперед стремлять, і свої, і вставлені.- Позавчора він возив у садок вулики. У нього їх дванадцять. Виставлено тільки сім. А де ще п’ять? І тачка з вуликом біля порога вже два дні стоїть…

– Ну, ясно. Йди,- сказав Вітько суворим головинським голосом.- Бо у плотні вже давно усі роботу роблять, а ти катаєшся…

– Я ж по ділу,- розвів руками Бурис, тримаючи їх долонями вгору. Надів картуз і вийшов.

А Вітько зняв трубку, набрав номер фельдшерського пункту (в селі його звали “амбалаторією”) і сказав:

– Альо?.. Це Пільков… Наталко Андріївно, тут до мене поступили дані… – І замовк. “Тьху! Дані, дані! як міліціонер!” – Далі заговорив просто: – Ви тільки не лякайтеся, Наталко Андріївно, може, там і нічого такого. Мені сказали, що вашого дядька, Артема Силовича, не видно у дворі вже два дні. І тачка з вуликом коло порога стоїть… Навідайтеся до нього, а тоді й мені подзвоните. Якщо треба щось…

Наталка Андріївна, вже немолода, з сивиною медсестра, кинула трубку, не дослухавши голову, і як була, в білому халаті й медсестринській косинці, побігла до дядька. Вона і в думці ніколи не мала, що дядько Артем може колись умерти, і тепер бачила його крізь сльози в очах то в старій шинелі без хлястики (з хлистиком вона йому не сходилася), згорбленого, у розтоптаних шитих валянках та клеєних з камери калошах – тягне від кар’єрів через луг, на якому вже майже скрізь утанув сніг, санчата а торфом, вважай, по землі тягне; то в старій білій сорочці, що розлізлася на плечах (усі Артемові сорочки починали рватися на плечах),- зазирає у відкритий вулик, і товсті добрі губи його здригаються від лагідної посмішки до бджіл: “Пеемаш, зараз я тобі, Натко, теплого медку з воском одріжу”,- а бджоли над його великою сивою головою, як золотий вихор; то ось він так само згорблено, як і тоді, з санчатами, сидить у хаті на лаві, на колінах казьонна хлібина почата, одламує від неї м’якушку, жує, щетина на щоках ворушиться, і закусує м’якушку окрайцем – хліб із хлібом їсть, а в очах ні суму від самотини, ні похмурості від сухої вечері, лише тихе тепло в них і спокій людини до всього звичної: “Як не з’їм на ніч хліба, не засну, пеемаш”. Оте любе йому і таке звичне всьому селу “пеемаш” він вимовляв завжди м’яко, довірливо, витягуючи шию до співбесідника, наче велика щира дитина. “Ти, пеемаш, зразу ніколи не сердься, не спіши сердиться, а спробуй засміяцця, воно тоді полегша… “

Коли увійшла в сіни, не вдержалася, заплакала вголос. Артем саме спав, бо вночі ногу дуже пекло і вона гула десь ніби аж усередині кістки. Прокинувся від лікарняного духу в хаті та схлипування, розплющив очі – Натка, схилилася близько, в сльозах, тремтить уся. Артемові губи аж затремтіли: усміхався.

– Не плач, пеемаш, Натко, я ще живий. Подивися лучче, що воно ото з ногою…

Люди бачили, як бігла до Артема його небога, як нібито вона плакала і приказувала, і стала у селі чутка: помер дядько Артем. А в колгоспній плотні всі теслі й столяри, покидавши роботу, слухали Буриса Кримпоху, курили і мовчали. Тоді бригадир Захарій Судима, баптист, але питущий і курящий, спитав у пилорамщиків:

— У нас там путні дубові дошки є?

І всі, кожен сам собі, погодився з ним: дядькові Артемові соснова труна не личить, тільки дубову треба. Тим часом Артем казав Натці:

– Ти в город не дзвони. Я в лікарню не хочу, бо то мені все одно, що в допрі сидіти. Подай мені лишень хлібинку, отам на миснику, та часнику принеси з дому побільшенько, бо хочеться.

Натка подала хлібину, кивала головою, що в город не дзвонитиме, що принесе часнику, і сльози котилися з її очей уже не від страху, а від безпорадності: вона не зна-ла, що то ногою. Може… одгоріла.

– Не плач. Воно, пеемаш, не болить, тільки гуде,- гомонів Артем і відламував великий окраєць хліба од зачерствілої хлібини. Він не одразу почав їсти, а якийсь час голубив очима окраєць з усіх боків, лише тоді відкусив з нього і став жувати.- Часнику не забудь.

У лікарню Артема не забрали, бо того дня в село приїхав у відпустку Василь Васильович Дерид, по-вуличному Базар, головний лікар якоїсь лікарні, на шахтах у Донбасі. Він приїздив щороку о тій порі, коли починали зацвітати сади.

“Люблю поклониться весне у себя на родине, в родной хате”,- любив казати Василь Васильович, або “Сіль Сіліч”, як звала його дружина – куряща, вміло підфарбована і завжди незмінно горда своїм чоловіком: вона і неприлюдно, віч-на-віч звала його так.

Василь Васильович був рудий і негарний з себе: обличчя брезкле, під очима важкі міхури, нижня губа бридливо і водночас насмішкувато відкопилена, і лише чоло, високе, біле, ясне – воно ніби світилося з-під іржаво-сивого чуба – і такі ж білі, пещені руки справляли на селян чарівливе враження: вони дивилися на нього з побожною шаною.

Увесь той неповний місяць Деридової відпустки – “поклону” до його хати, старенької, і досі під соломою, валом валили люди з усього села і сусідніх хуторів, з дальніх сіл і з райцентру, хоч там були і лікарі, і справжня лікарня з усякою технікою; йшли хворі й нехворі, оті, що в снідання, в обід і ввечерю з’їдають самотужки по мисці холодцю з хроном, а потім прислухаються, де їм ушпигне чи замуляє у животі або під ребром. А були й підступні. Свої, звичайно: ану ж чи вгадає Базар, що в мене нічого не болить?!

“Сіль Сіліч” говорив з усіма відвідувачами ніби знехотя, через губу, і тільки російською мовою, лиш інколи вставляючи українське слівце, яке він вимовляв поблажливо, крізь посмішку:

– Что-о-о б олыть, где-е-е болыть, ка-а-ак б олыть?”

Хворий чи хвора ніяковіли, розповідали, затинаючись, де, що і як у них болить, а Базар слухав, перекочував по нижній губі дорогу сигарету з одного кутика рота в другий і примовляв, мружачи очі під рудими віями: “Да-да-да-да-да… ” Дивно, але оті його кпини діяли на хворих заспокійливо: раз лікар сміється, майже знущається з хвороби, то не така вже вона й страшна, і самі починали просто, навіть з посмішкою розказувати про свої немочі, а не скиглити.

“Ну, и чем же ты лечишься?” – питався Базар, склавши руки на грудях і відкинувшись на спинку стільця. Усіх – літніх, молодих, зовсім дідів та бабів – він звав на “ти”.

“Калину на ніч п’ю, парюся…” – (Це, либонь, за Артемовим рецептом – “парюся”).

“Хма! – неголосно вигукував Василь Васильович.- Калина это, брат, для поэзии, для песен. “Ой у лузі калина стояла”, например. А тебе лечиться надо. Снимай-ка свой лапсердак и сорочку, послушаем твою калиновую душу… – Він брав коротку дерев’яну трубочку – фонендоскопом Дерид чомусь не користувався – і довго, напружено обслуховував хворого, примовляючи лагідно: “Так… так… дышим, активно, глубоко… Молодец…” – Довго слухав, обстукував м’якими білими пучками, потім швидким жестом ставив трубочку на стіл, хвилину-дві мовчки ходив по хаті від столу до дверей, заклавши руки за спину і віючи полами дуже білого накрохмаленого халата. Потім сідав навпроти відвідувача і, прикривши очі попухлими повіками, розказував йому історію його хвороби так докладно, з такими подробицями, ніби сам недавно нею перехворів. Якщо в нього були потрібні ліки, він давав їх, написавши на папірці, що, коли і по скільки приймати. Якщо ж не було, питався:

“Знакомые в аптеке есть? Нет? А дети?”

“Є. Дочка. В Алма-Аті живе”. Або: “Синок, У Берліні служе”.

“Если здесь не достанешь, напиши детям”.- І теж давав папірець з назвою ліків.

Проводячи хворого до дверей, він скоса дивився на нього, глузливо кривив губи:

“Да не сутулься ты, не гни-ись… Базар скорее, чем ты, дуба вріже”.

А одного разу зайшов Мефодій Тарануха, відомий на все село дуроляп, лукавець і жвавий до горілки чоловік. Не зайшов, а вломився в хату, як Чінгісхан.

“Здоров, Базаряка!! – вигукнув, ставши на порозі.- Тюу-у-у, як ти постарів та споганів! Чи п’єш багато, чи не допиваєш. Ха-ха! – Чути: напідпитку.- Насилу втовпився до тебе. Кажуть, що ти добре шепчеш… Ну, думаю, сходжу і я зі своїми болячками. Так ти, значить, у Домбасі? Е-е, там рублі довгі… Нічого ж заробітки? Машина ж є? Ха! Вдягнений, як пан, а я ще й питаю!”

“Что у тебя?” суворо спитав Василь Васильович.

Мефодій примружив на нього око:

“Та ти кажи по-нашому, я пойму!”

“На що скаржишся?” – з притиском запитав Дерид. Мефодій ще дорогою придумав собі хворобу.

“Та ось, подивися…- підняв перед собою зігнуту в лікті руку і зробив так, щоб указівний палець трохи звисав униз.- Крутить щодня, хоч кричи пробі, хоч одрубай! Віриш – цигарки не вдержу!”

Базар узяв прокурений шкарубкий Мефодіїв палець у свої, білі, доглянуті (“Як у барина, гадство!” – подумав Мефодій), легенько обмацав його, легенько придавив у щиколотці, зігнув, розігнув, аж тоді Мефодій схаменувся, що треба зойкать, і швидко сказав: “Ой-ой-ой, не дуже, воно ж болить!” Василь Васильович обережно пустив палець, зітхнув і промовив: “Да-а-а… ” – сумно промовив.

“Що?..” – тихо спитав Мефодій, відчуваючи, що палець справді починає ломити, ніби хтось пробує повільно викрутити його з п’ятірні.

“Будем лечить, пока не поздно,- сказав Василь Васильович і гукнув у хатину до сестри: – Присько! Подай-ка мне йод”.- Коли Василь Васильович приїжджав у відпустку без дружини, сестра була йому за помічницю.

Пріська, дуже зігнута, наче зломлена в попереку, дістала з білої шаховки йод у широкогорлому бутильку і подала братові. Той узяв бутильок і звелів:

“Прокипяти мне, пожалуйста, шприц и иголки”.- А сам заходився намащувати йодом Мефодіїв палець – раз, і вдруге, і втретє, аж доки він став схожий кольором на писанку, пофарбовану в крутому цибулячому наварі.

“Не больно?”

“Та покручує… “

“Ничего, вылечим. Проделаешь дома несколько таких процедур – зто называется йодовые ванны, и пройдет…”

Мефодій подмухав на палець і нахилився близько до Деридового вуха:

“Ну, а тут, у нас, може, можна підлататься? – спитав тихо.- Той грошину, той курочку, той сальця, ге ж?” “Присько, шприц готов?”

“Та уколів, може, й не треба?” – сказав Мефодій так, ніби він-то й не проти, але не хоче обтяжувати лікаря.

“Ну, хорошо… Но в таком случае палец пока опускать нельзя. Будешь идти домой, держи его вверх, вот так,- Василь Васильович підняв свій вказівний палець на рівень вуха. Потому что от прилива крови может начаться воспалительный процесс… “

“Та вже раз треба, то треба,- кисло погодився Мефодій і підняв палець у ту позицію, як йому було сказано.- Скільки ж тобі за роботу?” – І помацав лівою по кишенях, наче в нього й справді були гроші.

“Нет-нет,- відмахнувся Василь Васильович.- Все-таки мы с тобой одногодки, пожалуй, даже друзья… Купались в одной речке… “

Коли Мефодій вийшов, Василь Васильович нахилився до низенького вікна, покликав Пріську й показав:

“Смотри: держит палец, как апостол!”

Пріська побачила, як Мефодій дереться на гребельку біля мосту, тримаючи над головою червоний навіть здалеку палець, і засміялася. А Василь Васильович випростався і промовив:

“Да-а. Нет пророка в отечестве своїм”.

“Про що це ти?” – не зрозуміла Пріська.

“Про те, що там я для всіх лікар, а тут, серед своїх, просто Базар”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено “Житіє Артема Безвіконного” Тютюнника

Categories: Скорочені твори

Links