Скорочено “Подорож ученого доктора Леонардо” Йогансена
Обман читацьких сподівань, безперервне іронізування, яскраві образи-примари, маріонетки, непередбачувані сюжетні ходи, національний колорит і. подорож. Ось із чого було сконструйовано цей український абсурдистський роман на початку ХХ століття – в 1929 році. Мабуть, понині нічого більш вартісного в авангардистській течії не було написано, принаймні в Україні. Адже багато нових творів так званих авангардистів дочитати до кінця – вже подвиг, бо написані вони аж занадто претензійно і, що найголовніше, нецікаво.
Майк Йогансен не знехтував
Першим перед нашими ясними очима постає камінь, який теж не стоїть на місці. Усі ми здійснюємо подорожі. І подорож, як вона є – наступний
Наступним читач зустрічає Дона Хозе Перейру, з фаху “тираноборця” і мисливця, та його друга, ірландського сетера Родольфо. Ця компанія здійснює подорож Слобожанською Швейцарією – місцевістю на Східній Україні. Навіщо вони покинули рідні Піренеї – не зрозуміло. Та цього й не треба розуміти, бо то не більше, ніж забаганка автора. Така сама, як перетворення іспанця на Данька Харитоновича Перерву, “степовика і члена степового райвиконкому”. Деякий час (глав із 5-6) Дон Хозе – це Данько. Але потім відбувається зворотнє перетворення – він знову стає іспанцем.
І починається перша частина. Так, до цього був пролог – це теж такий елемент гри і пародії – зробити пролог трохи не довшим за першу частину. Тепер зустрічаємося з бабою. Яка, в свою чергу, знайомиться із подорожнім – “назвімо його Леонардо і умовимося, що він з фаху доктор, і бачив усякі краї”. Нарешті Доктор Леонардо виходить на сцену. З ним його майбутня коханка – прекрасна Альчеста. Везе їх кінь Володька, яким у свою чергу керує “мужчина на вигляд Ахіллес, а на прізвище Черепаха”.
Їхня подорож, проанонсована у назві, відбувається при наукових коментарях доктора і дитячому подиві Альчести. Леонардо носить кохану на руках, катає на човні, присвячує їй вірші, але. жодного разу не дозволяє собі того, чого не дозволяють собі лицарі з книжок – самого акту кохання не відбувається, хоч би як цього прагнула прекрасна Альчеста.
Мандрівка приводить закоханих до древонасадця, що рипить пісні, наче лев. Імені у цього героя немає. Він, як й “ефемерна баба”, виконує просту роль: відтіняє образи Леонардо та Альчести. Хоча і в нього (як і у баби) є своя історія, переказувати яку немає сенсу: не можу я розкрити всі карти.
Тим більше, що час переходити до іншого героя: студента Яреся Перебійніса, рятівника прекрасної Альчести. “Коли б я був ваш доктор Леонардо. я ще раз сконстатував би, що Руський Бешкинь є село сифілістичне. І замість статистичних даних про сифіліс розповім вам казку про Велику Любов, бо, врешті, що таке є той сифіліс, як не знак від Великої Любові”. Такі розмови не залишили прекрасну діву байдужою. Вони (розмови) виявилися цікавішими й емоційнішими від леонардових. І вона закохується у студента. Тепер вони подорожують удвох.
Мабуть, ви встигли зрозуміти, що книга Йогансена абсурдна і химерна. Тому не буду більше розповідати про героїв. Скажу лише таке: не треба їх сприймати всерйоз: вони – не більше, ніж вигадка. І потрібні автору лише для того, щоб читач здійснив подорож Україною. А персонажі, вирізані з картону (саме на цьому матеріалі наполягає Йогансен), потрібні були для того, щоб заповнити книжковий простір між описами ландшафтів головних героїв.
Хоча не все так однозначно: філософ-енциклопедіст, прогресивний експериментатор, якщо і вдався у задумі до такого ходу, зробив його настільки майстерно і “тривимірно”, що увесь простір книжки не видається надуманим. Повага до читача проявлена автором у напрочуд гарній і відповідній мові, стрункій фабулі, цікавими спостереженнями, ненав’язливим філософствуванням, тонким іронізуванням, щирістю оповіді і. і ще багато в чому. Але дамо авторові право все пояснити самому.
“Отож, любі мої, не сердьтеся на дроти й картон, і патлату авторову голову, і на холодні душі, і на те, що фігури в безглуздому танці з’являються, зникають, повертаються до вас спиною і взагалі морочать вам голову своєю абсурдною поведінкою. Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов’язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах. І коли ви, розумний читачу і прекрасна читачко, не заснувши, прочитали до кінця цю книгу Пейзажу, то скільки ви б не сердились на автора за картонні і дротяні його фіглі, він вважає, що досяг поставленої мети (хоча тепер і не зовсім певний, що варто було таку мету перед собою ставити). Тож a Dios! – прощавайте – як кажуть іспанці”.
Здійснювала абсурдно-серйозно-смішно-пародійно-кітчеву подорож Катерина Гічан
(1 votes, average: 5.00 out of 5)