Скорочено п’єси На дні Горького М. Ю
Дія перше Дія відбувається в нічліжці. Це підвал, схожий на печеру. Більша російська пекти, на якій возиться й кашляє Актор, йому біля сорока років. За пологом надривно й болісно кашляє Ганна, тридцятирічна жінка. Її чоловік, слюсар Кліщ, працює в ковадла в цьому ж підвалі.
Настя, дівиця двадцяти чотирьох років, читає за столом розпатлану книжку. Барон жує чорний хліб. Діжа, сорокалітня торговка пельменями, куховарить.
Сатин (йому теж років сорок) валяється на нарах, він тільки що прокинувся й “ричить”. День починається суперечкою, лементом,
Барон знущається з Насті, віднімає в неї книжку й сміється над назвою: “Фатальна любов”. Жаліслива Діжа пропонує Ганні горяченьких пельменів, але та відмовляється – навіщо їй є, вона однаково вмирає. “Отруєний алкоголем” Актор виволікає сухотну Ганну в покрову – повітрям подихати, задушливо в підвалі. Сатин ніяк не може згадати, за що його вчора били. Повинне бути за те, що в карти грав.
Від нема чого робити він вимовляє в
Костилев лицемірно міркує про доброту, про Бога, дорікає Кліща в тім, що він заколотив дружину до смерті… Костилев жадібний, всього його міркування – комедія, у яку ніхто не вірить. Хазяїн нічліжки стукає у двері кімнатки, де живе молодий злодій Васько Попіл.
Чоловік підозрює, що його Василиса перебуває саме у Васька. Нічліжники переглядають: – Він відкриє, а вона – там. Але цього разу молодої жінки в Попелу не було, обійшлося. Васько відправляє Костилева за грошима, які той повинен злодієві за крадені годинники.
Нічліжники випрошують у злодія гроші – хто п’ятак, хто двугривенний. Кліщ похмурий: він випробовує похмуру гордість, що вуж він-те з малого років працює, а всі інші – “без честі, без совісті…” Сатин: – Робота?
Зроби так, щоб робота була мені приємна, – я, може бути, буду працювати… Так! Може бути! Коли праця – задоволення, життя – гарна!
Коли праця – обов’язок, життя – рабство! Наташа, сестра Василиси, приводить нового постояльця – дідка по ім’ю Лука. Мандрівник прислухається до розмови про те, що чесність потрібна тільки багатим людям, а злиденним совість – тільки тягар. Лука: – Мені – однаково!
Я й шахраїв поважаю, по-моєму, жодна блоха – не погана: усе – чорненькі, усе – стрибають. Добра дівчина Наташа, от Ганну пригріла в себе в кухні, проси Кліща бути поласковее із дружиною – їй адже недовго залишилося. Подобається вона Ваську Попелу куди більше своєї замужньої сестри, тільки Василиса – “баба люта, свого не віддасть”. Скаржиться Попіл на те, що “скушно буває…
“. Туга накочує. Він намагається змусити Барона стати рачки й гавкати – за півкарбованця. Барон: – Сам знаю, що став чи ледве не гірше тебе!
Ти б мене тоді змушував рачки ходити, коли я був неровня тобі… Я… бувало… прокинуся ранком і, лежачи в постелі, кава п’ю… кава!
З вершками… Так! Барон чіпляється до “новенького” – до Луки: “Ти, старий, хто такий? Мандрівник?
А документи в тебе є? ” “Всі ми на землі мандрівники… – ухильно відповідає старий. – Говорять, що й земля-те наша в небі мандрівниця…
” Афористична, своєрідна, трохи лукаве мовлення старого залучає до себе увага, розташовує душевно. Лука й Барон швидко примирилися, зійшовшись на тім, що всі папірці (документи) – нікуди не годяться. Ввалюється молодий п’яний швець Алешка, буянить. За ним – господарка Василиса, жене шевця ладь, говорить із усіма зло, чіпляється до того, що не метено, грозить усіх вигнати. Насправді вона шукає Васька, а того немає.
Так ще Алешка раніше дражнив її тим, що Васько хоче неї кинути, а Наташу взяти собі. Василиса йде. Бубнів: – Скільки в ній звірства, у бабі цієї… Настя: – Озвірієш від такого життя.
Прив’яжи всякої живої людини до такого чоловіка, як неї… Знову спори-розбрати… Лука знаходить у сінях мітлу й підмітає приміщення. Спускається в підвал і Медведєв, поліцейський, дядько Василиси й Наталі. Його незабаром викликає Костилев: Василиса Наташку вбиває.
Усі біжать на шум, крім Луки, що утішає Ганну. Хвора говорить, що він схожий на її панотця – такий же ласкавий, м’який. – М’яли багато, того й м’який, – сміється Лука деренчливим сміхом. Дія друге У підвалі йде гра в карти.
Барон обіграє татарина, пересмикуючи карти й ховаючи їх у рукаві. Актор скаржиться Луці, що пропив свою пам’ять. Лука: – Від пияцтва нині лікують, слишь. Безкоштовно, братуха, лікують… Така вуж лікарня влаштована для п’яниць…
Навіть раді, якщо п’яниця лікуватися бажає… Актор: – Снову? Жити знову? Адже я можу? Лука: – Людина – все може…
Аби тільки захотів… Утішає Лука й Ганну: “Помреш – відпочинеш. Тому що тут – де тут відпочити людині? Господь скаже, відведіть її, Ганну, у рай…
” Поліцейського Абрама Медведенко Лука величає “ундером”, що тому дуже лестно – він адже поки не унтер-офіцер. Є Васько Попіл. Грозить забрати Наташку. Лука радить йому кинути тутешні місця й відправитися в Сибір. Не чекати, поки заарештують і зашлють, а самому відправитися, нове життя почати.
“Гарна сторона – Сибір! Хто в силі так у розумі, тому там – як огірку в парнику”. Попіл заперечує: “Ти все брешеш, старий!” Лука: – И чого тобі правда боляче потрібна?
Вона, щоправда, може, обух для тебе… З’являється Василиса. Вона викликає Васька Попелу на розмову. Він відповідає їй чесно: “И жив я з тобою, і все… А ніколи ти не подобалася мені…
У жінці душу повинна бути…” Василиса відповідає, що у Васькові вона любила свою надію на те, що він “витягнеться її”, позбавить від осоружного жити зі старим нелюбимим чоловіком. – Ти – не цвях, я – не кліщі! – відповідає Василь.
Василиса просить Попелу позбавити її від чоловіка – не самому, нехай через товаришів. Вона залишиться повною господаркою, посватає колишньому коханцеві Наташку, грошей дасть… І нехай їдуть!
Тому що не може Василиса молодшу сестру бачити – зривається, б’є. З’являється Костилев. Сварить дружину жебрачці, свинею. Васько струшує його за шиворот… Справа може дійти до вбивства.
Але отут на печі навмисно голосно починає возитися Лука. Це рятує Костилева від Загибелі, а Васька – від гріха й арешту. Лука радить Попелу гнати Василису. З мовлень старого стає ясно, що життя він прожив багату й не завжди праведну.
І “бабів знав” багато – “голова лиса через цих самих різних бабів”, і – як підозрює Васько – може, і пришиб кого… У цей момент Ганна страшно хрипить і Лука читає над нею поминальну молитву: “Дух новопреставленной раби твоєї Ганни з миром прийми… ” – Не люблю я небіжчиків! – здригається Васько.
– За що їх любити? Любити треба живих, – відгукується Лука. Схожа рада він дає й Наташе: – Ти небіжчиків не бійся… Побоюватися треба живих… Вертається підпилий Актор.
Він згадав вірші, які Збирався продекламувати старому. Це переклад Беранже: – Добродії! Якщо до правди святий Мир дорогу знайти не зуміє, Честь безумцеві, що навіє Людству сон золотий! Актор мріє знайти лікарню “з мармуровою підлогою”, вилікувати – і почати нове життя. От тільки весни дочекатися, теперішньої весни…
“Фата-моргана! Набрехав тобі старий! Нічого немає!
Ні міст, ні людей… Нічого немає! ” – кричить йому у відповідь Сатин. Дія третє Провесна.
Тільки стаял сніг. На засміченому різним мотлохом дворі сидять на бревнишках Настя, Наташа, Лука, Барон. Кліщ лежить на купі дерева. З підвального вікна “визирає пика Бубнова”. Настя розповідає історію своєї любові, де є й зустріч уночі в альтанці в саду, і слова закоханого студента “Ненаглядна моя любов”, і “леворверт”…
От тільки імена вона плутає: її Рауль минулого разу звався Гастоном… Співмешканець її Барон сміється над нею: вся ця історія вичитана із книжки “Фатальна любов”. Але Лука веде неї: “Раз ти віриш, що була в тебе така любов – виходить, була… ” – Чому ти такий добрий, дідусь? – запитує заплакана Настя.
Лука розповідає їй історію. Сторожив він якось дачу з рушницею. Залізли у вікно двоє із сокирою. Під дулом розбійники сокири кинули. Лука змусив їх наламати гілок і… висікти один одного.
А вони попросили хліби Христа заради – уже й не пам’ятають, скільки йдуть не евши. І не зважилися б на грабіж, так кого не просиш – ніхто не дає. Лука нагодував подорожан.
“Гарні мужики обоє… Хоч і випадні каторжники… ” Так вони всю зиму втрьох дачу й стерегли. “В’язниця добру не навчить, і Сибір не навчить… А людина – навчить…
” – такий висновок робить Лука. Розповідає мандрівник притчу. Жив одна людина вірою в праведну землю, де люди друг дружку допомагають, усе в них добре. І всі він збирався піти в цю землю.
Тільки один учений розгорнув географічні карти, довго дивився й сказав, що на всій землі немає такої праведної землі. Ніде! І що ж ця людина зробила? Ударив ученого по юшку, а сам пішов додому – і повісився. Тому що не можна без віри в краще жити людині.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)