Скорочено “Фьезоланские німфи” Боккаччо

У центрі поетичного оповідання перебуває зворушлива любов-ная Історія пастуха й мисливця Африко й німфи Мензолы. Ми довідаємося, що за давніх літ у Фьезоле жінки особливо шанували богиню Діану, що захищала целомуд-рию. Багато батьків після народження дітей, хто по обітниці, а хто на подяку, віддавали їхній Діані. Богиня охоче приймала всіх у свої ліси й гаї. У фьезоланских пагорбів утворилася незаймана співдружність, “всі там тоді прозванням німфи величалися / И с луком і зі стрілами були”. Богиня часто збирає німф у світло-лого струмка

або в лісовій тіні й подовгу розмовляє з ними про священну незайману обітницю, про полювання, лов – улюблених їх заняттях

Діана була мудрою опорою дівши, але перебувати поруч із ними завжди не могла, тому що мала багато різних турбот – “для всієї землі ста-ралась / Дати від образ чоловічих вона покрив”. Тому, ідучи, вона ос-тавляла з німфами свою наместницу, що ті беззаперечно Підкорялися. Один раз у травні богиня приходить радитися серед свого в-инского стана. Вона вже в який раз нагадує німфам, що поруч із ними не повинне бути чоловіків і кожна зобов’язана себе блюс-ти, “та ж, хто звабиться, / Та життя

від руки моєї втратиться”. Де-Вушки вражені погрозами Діани, але ще більше вражений юнак Африці, випадковий свідок цього ради

Його погляд прикутий до однієї з німф, він любується її красою й почуває у своєму серці вогонь любові. Але Діані пора в шлях, німфи випливають за нею, і їх поза-запное зникнення прирікає закоханого на страждання. Єдиний-Ное, що він устигає довідатися, це ім’я своєї коханої – Мензола. Уночі в сні юнакові є Венера й благословляє його на пошуки прекрасної німфи, обіцяючи йому свою допомогу й підтримку

Обід-Ренный сновидінням, закоханий, тільки-но розвиднюється, відправляється в гори. Але день проходить дарма, Мензолы ні, і засмучений Африко вертається додому. Батько, догадуючись про причину суму сина, розповідає йому сімейний переказ. Виявляється, дід юнака загинув від руки Діани. Богиня-Незаймана застала його на березі ріки з однієї зі своїх німф і, розлютована, простромила стрілою серця обох, а кров їх перетворила в дивовижне джерело, що зливається срекой.

Батько намагається звільнити Африко від чарів прекрасної німфи, але вже пізно: юнак жагуче закоханий і не схильний до відступу. Він проводить увесь свій час у фьезоланских пагорбів, сподіваючись на долго-жданную зустріну, і незабаром мрії його призначено збутися. Але Мензола сувора: ледь углядівши юнака, вона мече в нього спис, що, до счас-тью, устромлюється в міцний дуб. Німфа ж зненацька ховається в лісовий частіше.

Африко безуспішно намагається неї відшукати. Він у жнива-ниях проводять свої дні, ніщо не радує його, він відмовляється від їжі, з гарної особи зникає юнацький рум’янець. Один раз пе-чальный Африко пас своя череда й, схилившись над струмком, розмовляв із власним відбиттям

Він кляв свою долю, і сльози рекою чи-лисій у нього з очей: “А я, як хмиз на вогні, згоряю, / И немає спасі-ния мені, немає борошнам краю”. Але раптом юнак згадує про Венеру, що обится допомогти йому, і вирішує ушанувати богиню жертвоприноше-нием, вірячи в її прихильність. Одну ягничку із череди він ділить на дві частини (одну частину за себе, іншу за Мензолу) і покладає на кіс-тер. Потім встає на коліна й із благанням звертається до богині любові – він просить, щоб Мензола відповіла взаємністю на нього Почуття

Слова його почуті, тому що вівця у вогні піднялася “і частина одна з іншої з’єдналася”. Побачене чудо вселяє в юнака надїжак-ду, і він, що повеселів і заспокоївся, поринає в сон. Венера, знову з’явившись йому в сні, радить Африко переодягтися в жіноче плаття й шляхом обману проникнути до німф. Ранком, згадавши, що в матері зберігається гарне вбрання, Афри-До переодягається в нього й відправляється впуть.

Йому вдається під видом дівчини ввійти в довіру до німф, вона ласкаво розмовляє з ними, а потім вони все разом направляються до струмка. Німфи разде-ваются й заходять у воду, Африко ж, після довгих коливань, теж треба їхньому прикладу. Лунає розпачливий вереск, і дівчини кидаються врозсип. А Африко, тріумфуючи, стискає в обіймах ридаючу від жаху Мензолу.

Дівоцтво її проти волі викрадено, і несчаст-ная призиває смерть, не бажаючи приймати неї від руки Діани. Афри-До, не перестаючи утішати й пестити кохану, розповідає їй про свою любов, обіцяє щасливе життя вдвох і вмовляє її не боятися Дианиного гніву. Тихо спливає сум із серця Мензолы, і на зміну їй приходить любов. Закохані домовляються зустрічати-ся в цього ж струмка щовечора, тому що вже не мислять життя друг без друга

Але німфа, тільки-но залишившись одна, знову згадує про свою ганьбу й проводить всю ніч у сльозах. Африко з нетерпінням чекає її ввечері в струмка, але кохана не приходить. Уява малює йому різні картини, він терзається, горює й вирішує почекати до наступного вечора. Але проходять день, тиждень, місяць, а Африко так і не бачить дорогої особи улюбленої. Наступає другий місяць, закоханий-ный доведений до розпачу й, придя на місце обіцяної зустрічі, про-ращается до ріки із проханням носити відтепер його ім’я, і втикає собі в груди спис

З тих пор люди на згадку про юнака, що загинув від любові, сталі називати ріку Африко. А що ж Мензола? Вона, уміючи лицемірити, змогла переконати подруг, що вбила юнака стрілою й урятувала своя честь

И с кожним днем вона ставала усе спокійніше й твердіше. Але від премудрої німфи Синедеккьи Мензола довідається, що зачала, і вирішує оселитися отдель-але від усіх у печері, сподіваючись на підтримку Синедеккьи. Меж тим у Фьезоле прибуває Діана, вона цікавиться в німф, де її улюблениця Мензола, і чує, що її давно вже в горах не видно й, може бути, вона хвора

Богиня в супроводі трьох німф спускається до Печери. У Мензолы вже народився син, і вона грає з ним у ріки. Діана в гніві перетворює Мензолу в ріку, що нарікають її ім’ям, а сина дозволяє віддати батькам Африко. Вони в ньому душі не сподіваються, ростять дитини з любов’ю й турботою. Проходить вісімнадцять років. Прунео (так назвали онука младен-ца) стає прекрасних юнаків

У ті часи в Європі з’явився Атлант і заснував місто Фьезоле. Всіх околишніх жителів він пригла-сил у своє нове місто. Прунео за свої виняткові здатності й розум вибраний правителем, народ його полюбив, і він “весь край, радея постійно, /З дикості до порядку звернув”. Атлант знайшов йому не-весту, і рід Африко продовжився в десяти синах Прунео.

Але в місто приходить лихо. Римляне руйнують фьезоле, його залишають всі жителі за винятком нащадків Африко, які там же постро-або собі будинку й у них укрилися. Незабаром наступає мир і виникає нове місто – Флоренція

Рід Африко прибув туди й був радо прийнятий місцевим населенням. Його оточили любов’ю, пошаною й ува-жением, члени роду поріднилися з відомими флорентийцами й перетворилися в корінних жителів. Заключні строфи поеми у формі традиційного обраще-ния до всесильного владики Амуру звучали теперішнім гімном любові, що перетворює життя й людину


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено “Фьезоланские німфи” Боккаччо

Categories: Скорочені твори

Links