Сценічна література Іспанії

Геній іспанської Творчості, так яскраво виявивши себе в створенні Дон-Кихота, обрав ще інше поприще, де йому вдалося піднятися в саму вищу область мистецтва. Це поприще – сцена. Тому, хто у своїх поглядах керується ще вузькими рамками поезії Буало, може здатися єрессю звеличування таких письменників, як Лопе де-вега, Кальдерон, Тирсо де-молина, Аларкон, Морето й Рохас, – чиї добутки більше вісімдесятьох років ( 1600-1680) збуджували ентузіазм іспанського народу. Але ми, на щастя, уже далекі від цієї старої, шаблонової мірки, що підводила всю літературу

під один загальний тип, не беручи до уваги ні розходження народів, ні ступінь цивілізації. Ніколи не слід забувати, що в основі людських страстей лежать ті ж своєрідні особливості, як і в темпераменті, і в характері відомого народу: те саме почуття ревнощів, наприклад, проявляється зовсім по-різному y жителів півдня й y жителів півночі, німців, або англійців, ніколи не почуває й головне – ніколи не діє так, як андалузец, або сицилиец, a витончено цивілізований, але палкий, мінливий парижанин багато в чому відрізняється від суворого, стійкого, розважливого швейцарця, що зумів твердо встановити волю у своїх рідні горах

Отже, судити o сценічній літературі якого-небудь народу, не проникнувши, насамперед, у глибину його характеру, не вивчивши всіх його щиросердечних властивостей, значило б, напевно, прийти до самих безпідставних, помилкових висновків

Лопе де-вега й Кальдерон мали на увазі винятково свою національну публіку, – фанатично-жагучого, повну життя, честолюбних бажань і забобонів, готову захопитися всяким яскравим образом, що однаково піддається як відчуттям жаху, відрази, так і симпатіям, чуйну на все велике й героїчне. От чому самі крайні риси, самі неможливі характери, масою заполоняють уява іспанських драматургів; у своєму прагненні до високого вони не бояться перейти границі, порушити почуття міри, тому що знають, до кого звертаються, і заздалегідь упевнені в повнім співчутті з боку тих людей, чиє життя проходить серед ще більш надзвичайних пригод. A який вплив вони повинні були мати на молодь! Вона вся переймалася гарячою спрагою зображуваних перед нею подвигів, мріяла навіть перевершити їх у майбутньому. Так чи можна дивуватися, що іспанські драматурги говорять особливою мовою, не схожим ні на придворну мову часів Людовика XIV, ні на той, до якого звикла наша сучасна грошова аристократія?

Дія, рух переважають у драмах Лопе й Кальдерона, як вони переважають і в самому іспанському суспільстві протягом усього XVI сторіччя. Так і видно, що автори й публіка, перед якою розігруються їхні п’єси на сценах d? la Cruz і del Principe, – становлять одне ціле, що в них тече та сама кров, зігріта променями кастильского сонця. Дійсно, хіба це не діти однієї й тої ж країни, де Ігнатій Лойола й св. Тереза так легко вербували своїх фанатичних воїнів, перейнятих ентузіазмом і спрагою боротьби? Хіба іспанські драматичні письменники самі не були заражені загальним духом інквізиції, тобто не змішували у своїх поняттях, заодно з усією націями, полум’яну відданість вірі й батьківщині з неприборканою ненавистю до реформації й до всякої єресі?

Тому, не шукайте в їхніх добутках ні строгого аналізу, ні розважливих висновків, ні глибоких знань, це не їхнє поле, не його вони обробляють замкнуті у своєму внутрішньому світі, вони відтворюють тільки те, що те саме що їхня душа: сонячний жар, життєву діяльність природи, містичну красу, полум’яні страсті й бажання, – словом, все те, що представляється їм у дійсності, a не у відверненому світі ідей

Ми, сторонні спостерігачі, можемо тільки любуватися ними, як яскравим, своєрідним проявом людської природи, але вуж ніяк не бачити в них зразки, гідні наслідування, тому що бажати вподібнитися їм значило б бажати того ж соціального ладу, який існував в Іспанії XVII століття

Збережи нас Бог від такого бажання! Мадрид тої епохи був у Європі якимсь кублом і розсадником авантюристів. Правда, поруч із диким фанатизмом, в іспанському народі таїлося багато гарних, симпатичних рис, службовців прикрасою людства: беззавітна відвага, мужність, готовність до самопожертви, дух дисципліни й витривалості, необхідний для подолання перешкод, – от ті властивості, які, втім, відрізняють усякі нації, що прагне панувати над іншими. Тільки цілі нації ще більше, ніж окрема особистість, повинна бути гідна скіпетра, щоб удержати його у своїх руках, a які ж чесноти міцні, які доблесті не залишаються марними там, де всяка вільна думка піддається більше жорстокому покаранню, чим найбільший злочин? Тому, як ні привабливі всі ці шляхетні пориви великодушності, честі, самовідданій любові, якими повні іспанські драми, ми все-таки не можемо не зауважувати, що із за них постійно просвічує ненависне багаття Торквемади, – так що вся ця епоха блискучої творчості іспанського генія, що послужило зразком нашим Корнелям і Мольерам, до нещастя, також може бути названа епохою auto-da-f?.

Одне тільки становить невід’ємну честь і славу іспанського театру, – це його самобутність, вільна від усякого наслідування древнім, або іноземним літературам, він вийшов і розвився з надр самого суспільства, зображуваного ім. Час і походження кращих сценічних добутків дають підставу затверджувати з повною впевненістю, що іспанський театр не тільки не запозичив y Франції й Англії, а, навпроти, сам наділяв їхнім невичерпним достатком ідей і сюжетів. Досить однієї назви наших знаменитих п’єс, щоб бачити, звідки вони з’явилися y нас: Сид, Дон-Жуан, Брехун, – все це взято з іспанського грунту, але разом з тим ніщо так різке не виявляє розходження в характері двох націй, як ця різна обробка тих самих сюжетів: усе, що подобається тут, не сподобалося б там, і навпаки.

Говорять, що початок іспанському театру поклала церкву, однак це не зовсім так. Звичайно, autos sacramentales (Гри тіла Христова, – один з видів духовної драми, заснованої на біблійному сказанні, християнській алегорії, або церковної моралі, і, що стояла в тісному зв’язку з богослужінням (Шерр).) можуть бути визнані одним із джерел національної драми й комедії. Духівництво в цьому випадку спритно скористалося залишками древніх язичеських свят і постаралося замінити численні мотиви міфології сценами із християнських переказів. Але крім цих релігійних п’єс, що відповідають нашим містеріям, існували ще й іншого роду сценічні подання, з них укажемо, насамперед, на пастушачі діалоги Хуана де ля енсина, потім на відому повість у діалогах за назвою Целестина, де вперше з’являється, що часто повторювався з тих пор в іспанській літературі, тип старої чаклунки, покровительки закоханих, потім – на коротенькі сцени (pasos, coloquios) між особами з так званої потолочі суспільства, – і нарешті, уже на теперішні п’єси севильского золотобита – Лопе де Руеда ( 1544-1577), того, що, за словами Сервантеса, перший наділив іспанську комедію в богатие, розкішні одяги. Як приїжджий з іншого міста, Лопе де Руеда не зустрічав втручання з боку духівництва у свої старання побавити публіку, він сам складав, сам же грав свої п’єси на мадридських площах, і нема чого говорити, що ці добутки незрівнянно більше залучали публіку, чим всі містерії й повчальні сцени, украй убогі по змісту й по змісту

Треба помітити, що в найбільш освічених класах суспільства, уже знайомих зі зразками класичних трагедій, було прагнення ввести в іспанський театр сценічну літературу Рима й Греції. Безліч п’єс, написаних явно в наслідування Теренцию, Плавту, навіть еврипиду й Софоклу, безсумнівно свідчать про ці спроби але їхній вплив було так незначно, так мимолетно, що воно скоріше сприяло очищенню й розвитку національного театру, чим зміні його характеру й умов

Перші п’єси, що вже цілком заслуговують цього назви й привлекшие увага сусідніх націй, з’явилися не на мадридській сцені. Валенсії випала честь випередити столицю на цьому поприщі й виставити на результаті XVI сторіччя трьох чудових драматургів, з яких Гюильен де Кастро, що написав знамениту драму “Молодість Сида”, послужив зразком для нашого Корнеля.