Кілька слів про долю літературної спадщини Флобера

Звичайно Флобера розглядають як перехідну ланку від класичного буржуазного реалізму XIX століття до натуралізму. Це правильно, але не вичерпує всього наступного впливу Флобера. Ми вже почасти бачили, що на Флобера опирається ряд літературних течій кінця XIX століття, у практиці яких ще сильней, чим у практиці натуралізму, відчувається розпад великого реалістичного стилю класиків. Вплив Флобера па натуралістів і па антиреалістичні плини кінця століття пояснюється тим, що вже сам Флобер не стільки продовжує традиції великих реалістів, скільки

розробляє спадщину романтиків, надаючи йому ряд нових, по суті, упадочних чорт

Вся колосальна різниця між великими реалістами минулого й Флобером, по суті, зводиться до того, що у Флобера відбувається розрив між реалізмом і гуманізмом. Для більших письменників минулий реалізм означав велику любов до життя, до реальної живої дійсності. Тому вони могли, залишаючись реалістами, показати всю міць і красу людини. Для Флобера ж реалізм означає тільки опис усяких мерзенностей життя, викриття того, що життя сама по собі досить неприваблива, нецікава, одноманітна й пішла. Реалізм – найбільше досягнення, що дісталося

нам у спадщину від літератури минулого. Майбутня література не тільки соціалістичного, але й комуністичного суспільства буде реалістичною. Але ця література повинна перебороти трагічну однобічність Флобера. Реалізм служив Флоберові засобом сатиричного викриття буржуа, але буржуазію Флобер ототожнював із усякою більшістю, із усякою масою, з усім людством. Для Флобера показати людину реалістично – значить показати, наскільки він поганий, – і мимо волі художника реалізм здобуває антигуманістичне фарбування

Коли ж Флобер хоче знайти в чому-небудь піднесений героїзм, красу й пафос, він відходить від реалізму, відроджуючи романтичну втечу від дійсності або йдучи в красу чистої форми, будь те декоративна орнаментальність окреслення або краса музичної фрази

Звідси – украй суперечливе відношення Флобера до романтизму. І в теорії й у творчій практиці він постійно воює з романтиками. Він засуджує їх за фальшиве прикрашиваине життя, за те, що ряд сторін життя вони затушовують, а на інші накидають покрив, що містифікує, ілюзій. При всій своїй повазі до Гюго, Флобер зауважує про “Знедолений”, що “сучасникові Бальзака й Диккенса недозволено так фальшиво описувати суспільство”. У своїх творах Флобер осміює романтичні смаки Емми Бовари. У монастирі вона насолоджувалася “звучними наріканнями романтичної меланхолії” “Духа християнства” Шатобриана, “пізніше її захопив історичним реквізитом Вальтер Скотт”, після смерті матері “вона зісковзнула до ламартиновским примх”. Такі ж літературні смаки Леона Дюпюи й Фредерика Моро.

И все-таки у своїй суперечці з романтиками Флобер не може залишитися переможцем до кінця. Романтичний відхід від реального життя зберігає для нього нескориму привабливість. Суперечка Флобера з романтиками з тих марних суперечок, коли один що сперечається, не вносячи якої-небудь нової думки, попросту говорить зворотне тому, що затверджує інший, і тим самим мовчазно визнає всі вихідні позиції супротивника. Відправна крапка у Флобера в “Мадам Бовари” та ж, що й у романтиків: повний розрив мрії й дійсності, погляд на дійсність як на суцільне царство вульгарної повсякденності. І тільки акцент коштує не на, що веде від життя мрії, а на руйнуючу мрію життя

Тому принципова різниця між раннім романтичним періодом Флобера і його зрілою творчістю, по суті, не так вуж великий. Перечитуючи через шість років після написання свою ранню повість “Листопад”, Флобер зауважує: “Дивно, що я з’явився на світло з такою незначною вірою в щастя. Зовсім ще юнаків я вже повністю передчував життя. Це було схоже на нудотний захід, що виривається з віддушини, кухні”. Це ще чисто романтичне заперечення життя з порога, без бажання ввійти й спробувати добутку цієї кухні. Згодом Флобер звернувся до життя й прийнявся готовити із припасів цієї кухні цілком реалістичні блюда, але нудило його по-давньому.

Відраза до цивілізації, що виникло в ряду художників з розчарування в результатах революції 1848 року, не могло не мати точок дотику з романтичним розчаруванням у результатах французької буржуазної революції 1789 року. Але із цієї романтичної спадщини відроджувався не жагучий політичний протест Байрона, а найбільше упадочние сторони романтичної культури, наприклад, філософія Шопенгауера, що по-справжньому зазвучав тільки після 1848 року, хоча його основний філософський Твір був написаний ще в 1818 році

Розчарування “майстрів культури” у гуманістичних ідеалах після 1848 року було вже безповоротним, цілком безнадійним розчаруванням у порівнянні з романтичною розчарованістю, і тому суб’єктивне занепокоєння, бурхливий протест і голосні нарікання романтиків були визнані марними: скільки не хвилюйся, нічого не зміниться, залишається застигти в позі безпристрасності. У такому дусі і йшли головні суперечки Флобера л парнасцев з романтиками. Література не повинна більше бути “піною серця”, як це було в Мюссе.

Ряд інших положень романтиків Флобер приймає, хоча вони й переростають у нього в нову якість. Так, ми бачили, що романтичний принцип змішання гарн і потворного перетворюється у Флобера в декадентську естетику контрастів. Флобер стає сполучною ланкою між романтизмом початку XIX століття й різних форм неоромантизму, що виникли наприкінці століття. Психологізм Пруста, естетическое милування декоративною деталлю в Оскара Уайльда, формалізм Валери мають Корінь в естетиці Флобера

Але, проводячячи подібніі паралеліі, не слід забуватити про дв корінні відмінності Флобер від наступних письменників. Насамперед Флобер – це тільки початок процесу, і в його Творчості в зачатку злиті воєдино елементи наступних напрямків. Тільки кілька великих художників кінця XIX століття сприймають і розвивають всю естетическую концепцію Флобера в цілому. Такий Мопассан і особливо Франс. У творчості Франса знаходить собі місце й флоберовская жалість до маленьких людей (“Кренкебиль”), і релятивістська ідея про відносність всіх мировоззрений (“Таїс”), і історичний скептицизм (“Острів пінгвінів”, “Повстання ангелів”, “Боги жадають”), і критика вульгарності буржуазної цивілізації (“Сучасна Історія “) , і милування самокоштовною історичною деталлю. Надалі буржуазні письменники епохи занепаду розвивають лише окремі сторони естетики Флобера

Але сама головна відмінність Флобера від подібних з ним більше дрібних письменників – це те, що, очутившись у своєрідному історичному й класовому тупику, Флобер переживав це трагічно, болісно, тому що він був першим з великих письменників, що испитали крах гуманістичних ідеалів

Цього не можна сказати про пізніших письменників. Навіть такий великий письменник, як Франс, своє презирливе відчуження від сучасного людства переживає не так гостро й наділяє це презирство у форму поблажливої іронії, який зовсім не було місця в знівеченій душі Флобера, незважаючи на всю його позу безпристрасності

Що стосується більше пізніх письменників, те Пруст цілком задоволений своїм замкнутим мирком спогадів, Уайльд гедонистически насолоджується гарними дрібничками, а Валери не випадково виводить у своїй творчості образ самозакоханого Нарциса. Все це має дуже мало загального із Флобером, подвижнически, аскетично трудившимся все життя над мистецтвом, плодами якого він сам ніколи не був удоволений. Його визнання в таємній пристрасті до своєї роботи – воістину лемент душі

“Я люблю свою роботу шаленою й перекрученою любов’ю, як аскет волосяницю, що дряпає йому тіло”,- писав Флобер. – “Що в мені є щось від ченця – у цьому я зовсім упевнений. Вид чернечої ряси, оперезаною мотузкою з вузлами, завжди будить притаившийся десь глибоко в моїй душі аскетизм”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Кілька слів про долю літературної спадщини Флобера

Categories: Нові твори

Links