Служив солдатів богу й великому государеві цілих — двадцять п'ять років, вислужив три сухарі й пішов додому на батьківщину.
Ішов-Ішов і міцно задумався: «Господи боже ти мій! Служив я паную двадцять п'ять років, був ситий і одягнений, а тепер до чого дожив? Та голодний, і холодний; тільки і є, що три сухарі». А назустріч йому вбогої жебрак і просить милостинку. Солдат віддав жебракові один сухар, а собі залишив два. Пішов далі; Незабаром попадається йому інший жебрак, кланяється й просить милостинку. Солдат подав і цьому сухар, і залишився у нього один. Знову пішов далі своєї дорогою й зустрів третього жебрака; кланяється йому старець і просить милостинку. Вийняв солдат останній сухар і думає: «Цілої дати — самому не залишиться, половину дати — мабуть, зійдеться цей старець із колишніми жебраками, побачить у них по цілому сухарю й образиться; краще віддам йому весь, а сам обійдуся абияк!» Віддав останній сухар і залишився ні при чому.
Ось старець і запитує його: «Скажи, доброї людей, чого бажаєш, у чому бідуєш? Я тих допоможу».- «Бог з тобою! - відповідає солдат.- З тебе, дідок, побрати нема чого, ти сама людина вбогої».- «Так ти не дивися на мою злиденність; тільки скажи, чого бажаєш, - а я вуж нагороджу тебе за твою чесноту».- «Мені нічого не треба, а коли їсти у тебе карти, так подаруй на пам'ять». Старець вийняв через пазуху карти й дає солдатові: «Побери, - говорить, - з ким не станеш відіграти у ці карти — усякого обіграєш, так ось на тобі й торбу, що не зустрінеш на дорозі: чи звіра, чи птаха, і захочеш піймати — тільки розгорни торбу й скажи: «Полезай сюди, звір алі птах!» — і усе зробиться по-твоєму».- «Спасибі», - сказав солдат, побрав карти й торбу й поплівся у дорогу-дорогу.
Ішов чи близько, чи далеко, чи довго, чи недовго й прийшов до озера, а на тому озері плавають три дикі гусаки. Ось солдат і здумав: « Дай-но я торбу свою спробую!» Вийняв її, розгорнув і говорить: «Агов, ви, дикі гусаки! Полезайте у мою торбу!» Та тільки виговорив ці слова — як знялися гусаки з озера й прилетіли прямо у торбу. Солдат зав'язав торбу, підняв на плеча й пустився у дорогу.
Ішов-Ішов і прийшов у місто. Забрався у трактир і говорить хазяїнові: «Побери цього гусака й зажар мені до вужі ну, а іншого гусака віддаю тобі за турботи, а третього проміняй мені на горілку».
Ось солдат сидить собі у трактирі так пригощається: вип'є винця так гусаком і закусить. Та заманулося йому подивитися у віконце: стоїть на іншій стороні великий палац, тільки у всьому палаці немає жодного скла цілого. «Послухай, - запитує він хазяїна, - що це за палац і тому порожній коштує?» — «Так бач, - говорить хазяїн, - цар наш вибудував собі цей палац, тільки жити-те у ньому не можна, ось уже сім років порожніє! Усіх нечиста сила виганяє! Щоночі збирається там чортяче сонмище, шумить, танцює, у карти відіграє й усякі кепські творить».
Ось солдат пішов до царя: «Ваша царська величність! Дозволь, - говорить, - мені у твоєму порожньому палаці одну ніч переночувати».- «Що ти, служба! - говорить йому цар.- Бог з тобою! Уже були такі сміливці, бралися переночувати у ентом палаці, так жоден живий не ворочався!» — «Мабуть, росіянці солдат ні у воді не тоне, ні у вогні не горить! Служив я богу й великому государеві двадцять п'ять років, так не вмер, а то за одну ніч у тебе помру!» — «Я ж тобі говорю: піде туди з вечора жива людина, а ранком одні кісточки знайдуть». Солдат стоїть на своєму: пусти так пусти його у палац. «Ну, - говорить цар, - ступай з богом, ночуй, коли прагнеш; я з тебе волі не знімаю».
Прийшов солдатів у палац і розташувався у найбільшій кімнаті; зняв із себе ранець і шаблю, ранець поставив у куточок, а шаблю на гвоздик повісив; сіл за стіл, вийняв кисет з тютюном, набив трубку — і покурює собі.
Ось рівно о дванадцятій годині — звідки що узялося — набігло у палац чортів сила-силенна; піднявся гамір, лемент, танок, музика. «А, і ти, служивий, тут! - закричали чорти.- Навіщо подарував? Не чи прагнеш пограти з нами у карти?» — «Тому не прагти! Тільки, чур, відіграти моїми картами!» Зараз вийняв свої карти й ну здавати.
Стали відіграти; раз зіграли — солдат виграв, у іншій — знову солдат виграв; скільки не ухитрялися чорти, а всі гроші спустили солдатові: він знай собі загрібає! «Постій, служивий, - говорять чорти, - є у нас ще шістдесят четвериков срібла так сорок золота, давай-но
Відіграти з тобою на це срібло й золото!» Та посилають вони мале чортеняти тягати срібло.
Стали знову відіграти, солдат усе обіграє: вуж чортеня тягало-тягав, усе срібло перетаскав і говорить старому дияволові: «Дідусь, більше немає!» — «Тягай, шибеник, золото!» Ось він тягав-тягав золото, цілої кут завалив, а користі всі немає, усе солдат обіграє. Шкода стало чортам своїх грошей; ось вони й давай приступати до солдата, так як заревуть: «Розірвемо його, братики! З'їмо його!» — «Ще подивимося, хто кого з'їсть!» — говорить солдат, схопив торбу, розгорнув і запитує: «А це що?» — «Торба», — говорять чорти. «А ну, по божому слову, полезайте у торбу!» Тільки сказав — і полізли чорти у торбу; та й багато ж набралося їх, ледве не давлять ДРУГ дружкові! Солдат зав'язав торбу міцніше й повісив на стінку, на цвях, а сам улігся спати.
Зранку посилає цар своїх людей: «Ступайте, провідайте — що із солдатом деется? Коли пропав від нечистої сили, так приберіть його кісточки!»
Ось і пішли; приходять у палац — а солдат весело але світлицям походжає так трубочку покурює. «Здорово, служивий! Не сподівалися побачити тебе живого! Ну, як ночував, як із чортами поладив?» — «Що чорти! Ви подивитеся-но, скільки я срібла так золота у них виграв, бач, які купи!» Подивилися царські люди й вздивовались, а солдат їм карає: «Приведіть, братики, так поживіше, двох ковалів, так щоб захопили із собою залізну плиту й молоти». Ті бігцем кинулися у кузню й жваво справили справу.
Прийшли ковалі із залізною плитою, з важкими молотами. «Ну-но, - говорить солдат, - зніміть цю торбу так приударьте її по-кузнешному». Стали ковалі знімати торбу й говорять проміж собою: «Бач яка важка! Чорти, чи що, у ній напхани!» А чорти відгукуються: «Ми, панотця! Ми, рідні!» Зараз поклали ковалі торбу на залізну плиту й давай молотами постукувати, немов залізо кують.
Моторошно довелося чортам, невміч стало терпіти: «Змилуйся! - закричали, - випусти, служивий, на вільній світло, по століття тебе не забудемо; а вуж у цей палац — жоден рис ні ногою... Усім замовимо, за сто верст від нього будемо бігати!» Солдат зупинив ковалів, і тільки розв'язав торбу — чорти так і пирснули, і пустилися без оглядки у тартарари — у пекло. А солдат не промах, схопив одного старого чорта, розрізав йому лапу до крові: «Подавай, - говорить, - розписку, що будеш мені вірно служити!» Нечистий написав йому у тому розписку своєю кровию, віддав і навострил лижі. Прибігли чорти у пекло, переполошили всю нечисту силу — і старих, і малих; зараз розставили колом пекла вартових і міцно-преміцно наказали вартувати, щоб як-небудь не пробрався туди солдат з торбою.
Прийшов солдатів до царя. «Так і так, - говорить, - очистив палац від диявольської мари».-«Спасибі, - говорить йому цар, — залишайся жити у мене, стану тебе замісце брата почитати».
Залишився солдат при царі жити; усього у нього вдосталь, грошей кури не клюють, і задумав він одружитися. Оженився, а через рік після того дав йому бог сина. Ось і приключилася цьому хлопчикові хворість, так така — не може ніхто вилікувати; уже скільки лікарів побувало, а користі немає ні на гріш. Та здумав солдат про того старого чорта, що дав йому розписку, а у розписці написав: вічно-де буду тобі вірним слугою; здумав і говорить: «Кудись мій старий чорт подівся?» Раптом з'явився перед ним той самий чорт і запитує: «Що твоєї милості завгодно?» — «А ось що: занедужав у мене синишка, не знаєш чи — як би його вилікувати?» Чорт витягся з кишені склянка, налив його холодною водою, поставив хворому у головах і говорить солдатові: « Мабуть-но, подивися на воду». Солдат дивиться на воду, а чорт його запитує: «Ну, що бачиш?» — «Я бачу, у ногах у мого сина коштує Смерть».- «Ну, коли у ногах коштує, то буде здоровий; а якби Смерть у головах стояла — те неодмінно б помер!» Потім бере чорт склянка з водою й бризнув на солдатського сина, і у ту ж хвилину він здоровий зробився. «Подаруй мені ця склянка, - говорить солдат, - і більше нічого від тебе не треба!» Чорт подарував йому склянка, а солдат відвертав назад розписку. Зробився солдат знахарем, став лікувати й бояр, і генералів; тільки подивиться у склянку — і зараз скаже: кому померти, кому видужати.
Трапилося самому цареві занедужати; призвали солдата. Ось він налив у склянку холодної води, поставив цареві у головах, подивився й бачить, що Смерть відразу, у головах, коштує. Та говорить солдат: «Ваша царська величність! Ніхто тебе не зможе вилікувати. Смерть у головах вуж коштує;
Всього-на-всього тільки три години й залишилося тобі жити!» Цар почув ці мовлення й сабоно на солдата озлобився: « Як так? - закричав на нього, - ти багатьох бояр і генералів виліковував, а мене не прагнеш? Зараз накажу стратити тебе смертию!» Ось солдат думав-думав, що йому робити, і почав просити Смерть: «Віддай, - говорить, - паную моє століття, а мене вмори; однаково прийде мені померти — так вуж краще померти своєю смертию, чому люту страту перетерпіти!» Подивився на склянку й бачить, що Смерть коштує у царя у ногах. Отут солдат побрав воду й збризкав царя: став він зовсім здоровий. «Ну, Смерть, - говорить солдат, - дай мені строку хоч на три години, тільки додому сходити так із дружиною й сином попрощатися».- «Ступай!» — відповідає Смерть.
Прийшов солдатів додому, ліг на ліжко й міцно розболівся. А Смерть вуж близько нього коштує: «Ну, служивої! Прощайся скоріше, усього три хвилини залишилося тобі жити на світі». Солдат потягнувся, дістав з-під голови свою торбу, розгорнув і запитує: «Що це?» Смерть відповідає: «Торба».- «Ну, коли торба, так полезай у неї!» Смерть прямо у торбу й шурхнула. Солдат — куди й хворість поділася — підхопився з постелі, зав'язав торбу міцно-преміцно, звалив її на плеча й пішов у ліси брянські, дрімучі. Прийшов і повісив цю торбу на гіркій осиці, на самій вершині, а сам відвертав додому.
З тієї пори не став народ помирати: рожаться — рожается, а не помирає!
Ось пройшло багато років, солдат усі торби не знімає. Та трапилося йому йти по місту. Іде, а назустріч йому така прадавня бабуся: у яку сторону подує вітер, у ту сторону й валиться. «Бач, яка баба, - сказав солдат, - чай, давно вже помирати пора!» — « Так, панотець, - відповідає бабуся, - мені давно померти пора, ще у тое час, як посадив ти Смерть у торбу, залишалося всього життя мого на білому світлі один тільки година. Я б і рада на спочинок, так без Смерті земля не примает, і тобі, служивий, за це від бога непрощений гріх! Адже не одна душа на світі так само, як я, мучиться!»
Ось солдат і став думати: «Видне, потрібне випустити Смерть-Те; уже пускай вморить мене... Та без того на мені гріхів багато; так краще тепер, поки ще сабоний, відмучуся на тому світлі; а як зроблюся міцно старий, тоді гірше буде мучитися».
Зібрався н пішов у брянські ліси. Підходить уводити, увести до ладу осиці й бачить: висить торба високо й качає її вітром у разни сторони. «А що, Смерть, жива?» запитує солдат. Вона з торби ледь голос подає: «Жива, панотець!» Зняв солдат торбу; розв'язав і випустив Смерть, і сам ліг па ліжко, прощається з дружиною й сином і просить Смерть, щоб вморила його. А вона бігцем за двері, давай бог ноги: «Пущай, — кричить, — тебе чорти вморять, а я тебе морити не стану!»
Залишився солдат живий і здоровий і здумав: « Піду-но я прямо у пекло; пущай мене чорти кинуть у кипучу смолу й варять доти, покудова на мені гріхів не буде». Попрощався з усіма й пішов з торбою у руках прямо у пекло.
Ішов він близько чи — далеко, низько чи — високо, дрібно чи — глибоко й прийшов-таки у пекло. Дивиться, а колом пекла коштують вартові. Тільки він до воріт, а чорт запитує: «Хто йде?» - «Грішна душа до вас на мучення». «А це що у тебе?» «Торба» Закричав чорт у усі горло, ударили тривогу, збіглася вся нечиста сила, давай замикати всі двері й вікна міцними запорами! Ходить солдатів навколо пекла й кричить князеві пекельному: «Пусти, будь ласка, мене у пекло! Я прийшов до вас за свої гріхи мучитися».- « Ні, не пущу! Ступай куди знаєш; тут тобі місця немає!» — «Ну, коли не пущаешь мене мучитися, то дай мені двісті грішних душ; я поведу їх до бога, може, Господь і вибачить мене за це!» Князь пекельний відповідає «Я тобі ще від себе додам душ п'ятдесят, тільки йди отсюдова!» Зараз велів відрахувати двісті п'ятдесят душ і вивесть у задні ворота, так щоб солдат не побачив.
Сказане зроблене.
Забрал солдат грішні душі й повів до самого раю. Апостоли побачили й доклали Господу: «Такий-то солдат двісті п'ятдесят душ із пекла привів». «Прийміть їх у рай, а солдата не пущайте». Тільки солдат віддав однієї грішній душі свою торбу й наказав: «Дивися, як увійдеш у райські двері — зараз скажи: полезай, солдат, у торбу!» Ось райські двері відчинилися, стали входити туди душі, увійшла й грішна душа з торбою, так про солдата від радості й забула.
Так солдат і залишився, у жодне місце не догодив. Та довго після того він жив-жив на білому світлі, так ось тільки днями помер.