У якійсь було селу: жив мужик, і у нього було три сини, два було розумних, а третій дурень, якого кликали Омеляном. Та як жив їх батько довгий час, те й прийшов у глибоку старість, призвав до себе синовьев і говорив їм: «Люб'язні діти! Я почуваю, що вам із мною недовго жити; залишаю вам будинок і худобин, які ви розділите на частині рівно; також залишаю вам грошей на кожний по сту рубльов». Після того незабаром батько їх умер, і діти, похороня його чесно, жили благополучно. Потім здумали Ємельянови брати їхати у місто торгувати на ті триста рубльов, які їм відмовлені були їхнім батьком, і говорили вони дурневі Омеляну: «Послухай, дурень, ми поїдемо у місто, поберемо із собою й твої сто рубльов, а коли вторгуємо, то бариш навпіл, і купимо тобі червоний каптан, червону шапку й червоні чоботи. А ти залишися будинку; коли що тебе змусять зробити наші дружини, а твої невістки ( тому що вони були одружені), те ти зроби». Дурень, бажаючи одержати обіцяні червоний каптан, червону шапку й червоні чоботи, відповідав братам, що він буде робити усе, що його змусять. Після того брати його поїхали у місто, а дурень залишився будинку й жив зі своїми невістками.
Потім через трохи часу у один день, коли був зимовий час і був лютий мороз, тоді говорили йому невістки, щоб він сходив за водою. Але дурень, лежачи на печі, сказав: « Так, а ви-те що?» Невістки закричали на нього: « Як, дурень, ми-те що? Адже ти бачиш, який мороз, що й чоловікові у пору йти!» Але він говорив: «Я лінуюся!» Невістки знову на нього закричали: « Як, ти лінуєшся? Адже ти захочеш же є, а коли не буде води, то зварити нічого не можна». Притім сказали: «Добро ж, ми скажемо своїм чоловікам, коли вони приїдуть, що хоча й куплять вони червоний каптан і всі, але щоб тобі нічого не давали», — що чуючи дурень і бажаючи одержати червоний каптан і шапку примушений був идтить, зліз із печі й почав взуватися й одягатися. Та як зовсім одягся, побрав із собою цебра й сокира, пішов на ріку, тому що їх село було поруч самої ріки, і як прийшов на ріку, те й почав прорубувати ополонка, і прорубав надзвичайно більшу. Потім почерпнув у цебра води й поставив їх на льоді, а сам стояв поруч ополонки й дивився у воду.
У те саме час побачив дурень, що плавала у тієї ополонці превелика щука; а Ємеля, скільки не був дурний, однак ж побажав ту щуку піймати, і для того став він понемножку підходити; підійшов до неї близько, схопив, раптом її рукою, витягся з води й, поклавши за пазуху, праг іти додому. Але щука говорила йому: «Що ти, дурень! На що ти мене піймав?» — « Як на що? - говорив він. - Я тебе віднесу додому й велю невісткам зварити». - « Ні, дурень, не носи ти мене додому; відпусти ти мене знову у воду; я тебе за те зроблю людиною багатим». Але дурень їй не вірив і праг іти додому. Щука, бачачи, що дурень її не відпускає, говорила: «Слухай, дурень, пусти ж ти мене у воду; я тобі зроблю те: чого ти не побажаєш, то усе по твоєму бажанню здійсниться». Дурень, чуючи це, досить зрадів, тому що він був надзвичайно ледачий, і думав сам собі: «Коли щука зробить так, що чого я не побажаю — усе буде готове, то я вже працювати нічого не буду!» Говорив він щуці: «Я тебе відпущу, тільки ти зроби те, що обіцяєш!» — на що відповідала щука: «Ти колись пусти мене у воду, а я обіцянку своє виконаю». Але дурень говорив їй, щоб вона колись своя обіцянку виконала, а потім він її відпустить. Щука, бачачи, що він не прагне її пускати у воду, говорила: «Коли ти бажаєш, щоб я тобі сказала, як зробити, чого не побажаєш, то потрібне, щоб ти тепер же сказав, чого прагнеш». Дурень говорив їй: «Я прагну, щоб мої цебра з водою самі пішли на гору ( тому що село та була на горі) і щоб вода не розплескалася».
Щука негайно йому говорила: «Нічого, не розплещеться! Тільки помни слова, які я стану нозати; ось у чому ті слова полягають: по щучому веленью, а по моєму прошенью ступайте, цебра, самі на гору!» Дурень після неї говорив: «По щучому веленью, а по моєму прошенью ступайте, цебра, самі на гору!» — і негайно цебра й з коромислом пішли самі на гору. Ємеля, бачачи це, досить здивувався; потім говорив щуці: « чи Всі так буде?» На що щука відповідала, що «усі те буде, чого тільки побажаєш; не забудь тільки ті слова, які я тобі казала». Після того пустив він щуку у воду, а сам пішов за цебрами. Сусіди його, бачачи те, дивувалися й говорили меж собою: «Що це дурень робить? Цебра з водою йдуть самі, а він іде за ними». Але Ємеля, не говорячи нічого з ними, прийшов додому; цебра зійшли у хату й стали на крамницю, а дурень вліз на піч.
Потім через трохи часу говорили йому знову невістки: «Ємеля, що ти лежиш? Ти б пішов дров нарубав». Але дурень говорив: « Так, а ви-те що?» — « Як ми що? - закричали на нього невістки. - Адже тепер зима, і коли ти не підеш рубати дров, так тобі ж буде холодно». - «Я лінуюся!» — говорив дурень. « Як лінуєшся? - говорили йому невістки. - Адже ти ж змерзнеш». Притім вони говорили: «Коли ти не підеш рубати дров, так ми скажемо своїм чоловікам, щоб вони тобі не давали ні червоного каптана, ні червоної шапки, ні червоних сапогов». Дурень, бажаючи одержати червоний каптан, шапку й чоботи, примушений був нарубати дров; але як він був надзвичайно ледачий і не хотілося йому злізти з печі, то говорив потихеньку, на печі лежачи, ці слова: «По щучому веленью, а по моєму прошенью ну-но, сокира, мабуть нарубай дров, а ви, дрова, самі у хату йдіть і у піч кладіть». Сокира звідки не узялася — вискочив на двір і почав рубати; а дрова самі у хату йшли й у піч клали, що бачачи, його невістки досить здивувалися Ємельяновій хитрості. Та так щодня, коли тільки дурневі велять нарубати дров, то сокира й нарубає.
Та жив він з невістками трохи часу, потім невістки говорили йому: «Ємеля, таперича немає дров у нас; з'їздь у ліс і нарубай». Дурень їм говорив: « Так, а ви-те що?» — « Як ми що? - відповідали невістки. - Адже ліс далече, і тепер зима, так холодно їхати нам у ліс за дровами». Але дурень їм говорив: «Я лінуюся!» — « Як, лінуєшся? - говорили йому невістки. - Адже тобі ж буде холодно; а коли ти не підеш, то коли приїдуть твої брати, а наші чоловіки, то ми не велимо їм нічого тобі давати: ні каптана червоного, ні шапки червоної, ні чобіт червоних». Дурень, бажаючи одержати червоний каптан, червону шапку й червоні чоботи, примушений був їхати у ліс за дровами й, уставши, зліз із печі й почав скоріше взуватися й одягатися.
Та як зовсім одягся, то вийшов на двір і витягся з-під навісу сани, побрав із собою мотузку й сокира, сіл у сани й говорив своїм невісткам відчинити ворота. Невістки, бачачи, що він їде у санях, так без коня, тому що дурень коня не запрягав, говорили йому: «Що ти, Ємеля, сіл у сани, а кінь не запріг?» Але він говорив, що коня йому не треба, а тільки щоб відчинили йому ворота. Невістки відчинили ворота, а дурень, сидячи у санях, говорив: «По щучому веленью, а по моєму прошенью ну-тка, сани, ступайте у ліс!» Після цих слів сани негайно поїхали знадвору, що бачачи мужики, що живуть у тому селі, дивувалися, що Ємеля їхав у санях і без коня, і так шпарко: хоча б пари коней була запряжена, те не можна б шибче їхати! Та як потрібне було дурневі їхати у ліс через місто, те й поїхав він по оному місту; але як не знав, що потрібне кричати для того, щоб не передавити народу, то він їхав і не кричав, щоб посторонилися, і передавив безліч народу, і хоча за ним гналися, однак наздогнати його не могли.
Ємеля виїхав з міста, а приїхавши до лісу, зупинився й виліз зі своїх саней і говорив: «По щучому веленью, а по моєму прошенью ну-тка, сокира, рубай-но дрова, а ви, поліна, самі кладіть у сани й у'яжіться!» Як тільки сказав дурень ці слова, сокира почала рубати дрова, а поліна самі клали у сани й мотузкою у'язалися. Після того як нарубав він дров, велів ще сокирі вирубати один кийок. Як сокира вирубала, то він сіл на віз і говорив: «Ну-но, по щучому веленью, а по моєму прошенью поїдьте, сани, додому самі». Негайно й поїхали вони досить шпарко, і як під'їхав він до того міста, у якому він уже передавив багато народу, там уже чекали його, щоб піймати; і як у'їхав у місто, то його піймали й сталі тягти з воза геть; притім почали його бити. Дурень, бачачи, що його тягнуть і б'ють, потихеньку сказав ці слова: «По щучому веленью, а по моєму прошенью ну-но, кийок, відламай-но їм руки й ноги!» У той година вискочив кийок і початку всіх бити. Та як народ кинувся бігти, дурень поїхав з місту додому, а кийок коли всіх перебив, то покотилася слідом за ним же. Та як приїхав Ємеля додому, те й вліз на піч.
Після того, як він виїхав з міста, сталі говорити про нього скрізь — не стільки про те, що він передавив безліч народу, скільки дивувалися тому, що він їхав у санях без коня. Помалу мовлення ці дійшли до самого короля. Як король почув, то надзвичайно захотів його бачити й для того послав одного офіцера й дав йому трохи солдат, щоб його знайти. Посланий від короля офіцер поїхав негайно з міста й напав на ту дорогу, по якій їздив дурень у ліс. Та як приїхав офіцер у те село, де жив Ємеля, те призвав до себе старосту й сказав йому: «Я присланий від короля за вашим дурнем, щоб побрати його й привезти до короля». Староста негайно показав той двір, де жив Ємеля, і офіцер зійшов у хату й запитував: «Де дурень?», а він, лежачи на печі, відповідав: «На що тобі?» — « Як на що? Одягайся скоріше; я повезу тебе до короля». Але Ємеля говорив: «А що мені там робити?» Офіцер на нього розсердився за нечемні слова й ударив його по щоці. Дурень, бачачи, що його б'ють, сказав потихеньку: «По щучому веленью, а по моєму прошенью ну-но, кийок, відламай-но їм руки й ноги!» Кийок негайно вискочив і початку їх бити й перебила всі — як офіцера, так і солдатів. Офіцер примушений був їхати назад; і як приїхав у місто, те й доклали королеві, що дурень усіх перебив. Король досить здивувався й не вірив тому, щоб міг він усіх перебити; однак вибрав король розумної людини, якої послав для того, щоб, як тільки можливо, привіз дурня — хоч обманом.
Посланий від короля поїхав і як приїхав у те село, де жив Ємеля, те призвав до себе старосту й говорив йому: «Я присланий від короля за вашим дурнем, щоб його привезть; а ти призви мені тих, з ким він живе». Староста негайно побіг і привів його невісток. Посланий від короля запитував їх: «Що дурень любить?» Невістки йому відповідали: « Вельмишановний пане наш, дурень любить — коли станеш просити невідступно про що, він відмовить раз і інший, а у третій уже не відмовить і зробить; не любить він того, хто з ним грубо надходить». Посланий від короля відпустив їх і не велів казати Емеле, що він призивав їх до себе. Після того накупив ізюму, чорносливу й винних ягід, пішов до дурня і як прийшов у хату, те, підійшовши до печі, говорив: «Що ти, Ємеля, лежиш на печі?» — і дає йому ізюму, чорносливу й винних ягід і просить: «Поїдемо, Ємеля, до короля із мною, я тебе відвезу». Але дурень говорив: «Мені й отут тепло!» — тому що він нічого, крім тепла, не любив. А посланий почав його просити: « Будь ласка, Ємеля, поїдемо; там тобі буде добре!» Дурень говорив: «Я лінуюся!» Посланий став просити його: « Будь ласка, поїдемо; там тобі король велить зшити червоний каптан, червону шапку й червоні чоботи».
Дурень, услиша, що червоний каптан велять йому зшити, коли поїде, говорив: «Поїдь же ти вперед, а я за тобою буду». Посланий не став йому більш докучати, відійшов від нього й запитував тихенько у його невісток: «Не чи обманює мене дурень?» Але вони запевняли, що він не обдурить. Посланий поїхав назад, а дурень після нього полежав ще на печі й говорив: «Ох, як мені не хочеться до короля їхати; але так уже й бути!» Потім говорив: «Ну-но, по щучому веленью, а по моєму прошенью поїдь-но, пекти, прямо у місто!» Негайно хата затріщала, і пекти геть пішла з хати і як зійшла знадвору, те й поїхала пекти настільки шпарко, що й наздогнати не можна; і він наздогнав ще на дорозі того посланого, який за ним їздив, а у палац із ним приїхав.
Як король побачив, що приїхав дурень, те й вийшов з усіма своїми міністрами його дивитися й, бачачи, що Ємеля приїхав на печі, нічого не говорив; потім запитував його король: « Для чого ти стільки передавив народу, як їздив за дровами у ліс?» Але Ємеля говорив: «Я чому винуватий! Для чого вони не посторонилися?» Та у той час підійшла до віконця королівська дочка й дивилася на дурня, а Ємеля ненавмисно глянув на те віконце, у яке вона дивилася, і бачачи дурень її досить прекрасною — говорив тихенько: «Якби по щучому веленью, а по моєму прошенью закохалася отака красуня у мене!» Як тільки ці слова виговорив, королівська дочка подивилася на нього й закохалася. А дурень після того сказав: «Ну-но, по щучому веленью, а по моєму прошенью ступай-но, пекти, додому!» Негайно поїхала пекти додому, а приїхавши — знову стала на колишньому місці.
Ємеля жив після того трохи часу благополучно; але у місті у короля відбувалося інше, тому що по дураковим словам королівська дочка закохалася й стала просити батька свого, щоб видав її за дурня заміж. Король за те досить розсердився на дурня й не знав, як його побрати. У той час доклали королеві міністри, щоб послати того офіцера, який колись їздив за Емелей і не вмів його побрати; за провину його король, по їхній раді, наказав представити того офіцера. Як офіцер перед ним став, тоді король говорив йому: «Слухай, друг мій, я тебе колись посилав за дурнем, але ти його не привіз; за провину твою посилаю тебе іншим разом, щоб ти привіз неодмінно його; коли привезеш, то будеш нагороджений, а коли не привезеш, то будеш покараний». Офіцер вислухав короля й поїхав негайно за дурнем, а як приїхав у те село, то призвав знову старосту й говорив йому: «Ось тобі гроші: купи усе, що потрібне, завтра до обіду й поклич Емелю, і як буде він до тебе обідати, то співай його доп'яна, поки спати ляже».
Староста знав, що він приїхав від короля, примушений був його послухатися й скупив усі те й покликав дурня. Як Ємеля сказав, що буде, то офіцер його чекав з великою радостию. На інший день прийшов дурень; староста почав його напувати й напоїв його доп'яна, так що Ємеля ліг спати. Офіцер, бачачи, що він спить, негайно зв'язав його й наказав подати кибитку, і як подали, то й поклали дурня; потім сіл і офіцер у кибитку й повіз його у місто. Та як під'їхав він до міста, те й повіз його прямо у палац. Міністри доклали королеві про приїзд того офіцера. Та як скоро король почув, то негайно наказав принести більшу бочку й щоб набиті були на ній залізні обручі. Негайно була зроблена й принесена оная бочка до короля. Король, бачачи, що усе готове, наказав посадити у ту бочку свою дочку й дурня й велів їх засмолити; а як їх посадили у бочку й засмолили, то король при собі ж велів пустити ту бочку у море. Та по його наказу негайно її пустили, і король вернувся у своє місто.
А бочка, пущена по морю, плила кілька годин; дурень увесь той час спав, а як прокинувся й бачачи, що темно, запитував сам у себе: «Де я?» — тому що думав, що він один. Принцеса йому говорила: «Ти, Ємеля, у бочку, та і я з тобою посаджена». - «А ти хто?» — запитав дурень. «Я — королівська дочка», — відповідала вона й розповіла йому, за що вона посаджена з ним разом у бочку; потім просила його, щоб він звільнив себе і її з бочки. Але він говорив: «Мені й отут тепло!» — «Зроби милість, — говорила принцеса, — зглянься на мої сльози; позбав мене й себе із цієї бочки». - « Як же не так, — говорив Ємеля, — я лінуюся!» Принцеса знову початку його просити: «Зроби милість, Ємеля, позбав мене із цієї бочки й не дай мені вмерти». Дурень, будучи торкнуть її просьбою й сльозами, сказав їй: «Добре, я для тебе це зроблю». Після того говорив потихеньку: «По щучому веленью, а по моєму прошенью викинь-но ти, море, цю бочку, у якій ми сидимо, на берег — на сухе місце, тільки щоб ближче до нашої держави; а ти, бочка, як на сухому місці будеш, то сама расшибися!»
Тільки встигнув дурень виговорити ці слова, як море почало хвилюватися й у той година викинуло бочку на берег — на сухе місце, а бочка сама розсипалася. Ємеля встав і пішов із принцессою по тому місцю, куди їх викинуло, і побачив дурень, що вони були на досить прекрасному острові, на якому була пребезліч різних дерев із усякими плодами. Принцеса, усі те бачачи, досить раділа, що вони на такому прекрасному острові; а після того говорила: «Що ж, Ємеля, де ми будемо жити? Тому що немає тут і куреня». Але дурень говорив: «Ось ти вуж багато чого вимагаєш!» — «Зроби милість, Ємеля, вели поставити який-небудь будиночок, — говорила принцеса, — щоб можна було нам де під час дощу укритися»; тому що принцеса знала, що він усе може зробити, коли захоче. Але дурень сказав: «Я лінуюся!» Вона знову початку його просити, і Ємеля, будучи торкнуть її проханням, примушений був для неї те зробити; він відійшов від неї й говорив: «По щучому веленью, а по моєму прошенью будь серед цього острова палац краще королівського й щоб від мого палацу й до королівського був кришталевий міст, а у палаці щоб були різного звання люди». Та лише встигнув виговорити ці слова, то у ту ж хвилину й з'явився превеличезний палац і кришталевий міст. Дурень зійшов із принцессою у палац і побачив, що у спокоях досить багате було оздоблення й великий кількість людей, як лакеїв, так і всяких рознощиків, які очікували від дурня веління. Дурень, бачачи, що всі люди як люди, а він один був негарний і дурний, захотів зробитися ліпше й для того говорив: «По щучому веленью, а по моєму прошенью якби я зробився такий молодець, щоб мені не було подібного й щоб був я надзвичайно розумний!» Та лише встигнув виговорити, то у ту ж хвилину зробився так прекрасний, а притім і розумний, що усе дивувалися.
Після того послав Ємеля зі своїх слуг до короля, щоб кликати його до себе й з усіма міністрами. Посланий від Емели поїхав до короля по тому кришталевому мосту, який зробив дурень; і як приїхав у палац, то міністри представили його перед короля, і посланий від Емели говорив: « Вельмишановний пане! Я присланий від мого пана з покорностию просити вас до нього їсти». Король запитував: «Хто такий твій пан?» Але посланий йому відповідав: «Я не можу вам сказати про нього ( тому що дурень йому казати не велів про себе, хто він такий); про мого пана нічого не відомо; а коли ви будете їсти у нього, у той час і скаже про себе». Цікавлячись знати, хто надіслав кликати його, король сказав посланому, що він неодмінно буде. Коли посланий пішов, король негайно поїхав слідом за ним з усіма міністрами. Посланий, возвратясь назад, сказав, що король неодмінно буде, і тільки сказав — а король і їде до дурня по тому мосту кришталевому, і із принцами.
Та як приїхав король у палац, те Ємеля вийшов назустріч, ухвалював його за білі руки, цілував у вуста цукрові, ласкаво вводив його у свій білокамінний палац, саджав його за столи дубові, за скатертини брание, за страви цукрові, за питва медяні. За столом король і міністри пили, їли й веселилися; а як устали через стіл і сіли по місцях, то дурень говорив королеві: « Вельмишановний пане, чи довідаєтеся ви мене, хто я такий?» Та як Ємеля був у той час у пребагатому платті, а притім особою був досить прекрасний, те й не можна було довідатися його, чому король і говорив, що він не знає. Але дурень говорив: « чи Помніть, вельмишановний пане, як дурень до вас приїжджав на печі у палац і ви його й з дочкою, засмолячи у бочку, пустили у море? Отже, довідайтеся тепер мене, що я — той самий Ємеля!» Король, бачачи його перед собою, досить злякався й не знав, що робити; а дурень у той час пішов за його дочкою й привів її перед короля. Король, побачивши дочка свою, досить зрадів й говорив дурневі: «Я перед тобою досить винуватий і за те віддаю за тебе у заміжжя дочка мою». Дурень, чуючи це, з покірністю дякував королеві, і як у Емели усе було готове до весілля, то у той же день святкували її з пишнотою. А на інший день дурень зробив чудовий бенкет для всіх міністрів, а для простого народу виставлені були чани з різними напоями. Та як веселощі відійшли, то король віддавав йому своє королівство; але він не захотів. Після того король поїхав у своє королівство, а дурень залишився у своєму палаці й жив благополучно.