Роль случаючи в житті людини (На прикладі оповідання Л. Н. Толстого “Після балу”)

1. Прийом контрасту. 2. Злий жарт. 3. Зміна світогляду Усім править випадок. Знати б ще, хто править випадком. С. Е. Лец У темі твору представлене досить цікаве питання – роль случаючи в житті людини.

Але ж дійсно в житті пан Випадок відіграє немаловажну роль. І він може не тільки розкрити ока на яку-небудь подію, але й круто змінити життя одного або навіть декількох людей. Так яка ж ціна случаючи? Щоб відповісти на це питання, розглянемо один з добутків Л. Н. Толстого – оповідання “Після балу”.

Сама назва добутку вже натякає на те, що

випадок у житті героїв грає немаловажне, якщо не виняткове значення. Заголовок немов підказує: щось виняткове відбулося після балу, що могло позначитися на житті головних, а, можливо, і другорядних діючих осіб добутку. Оповідання саме й починається з того, що всіма шановний Іван Васильович розповідає про один епізод зі своєї біографії, що різко змінив не тільки його життя, але й погляд на мир. “От ви говорите, що людина не може сам по собі зрозуміти, що добре, що погано, що вся справа в середовищі, що середовище заїдає, – раптом заговорив Іван Васильович. – А я думаю, що вся справа у випадку”.

Для опису

такої кардинальної зміни поглядів на життя письменник використовує контрастні фарби, що дозволяють відтворити відтінки блискучого балу й кривавого покарання. У цій картині також з’являються не тільки твердість і лицемірство, але й особлива колірна палітра. Так, наприклад, друга частина оповідання стає багряною. Вона немов кривавою стіною пролягає між двома днями й ставить непереборний бар’єр між двома молодими людьми.

Але не тільки зовнішні обставини, але й внутрішні якості людей міняються за такий невеликий проміжок часу. Вони особливо явно відбиваються на зовнішності полковника. Перед нами з’являються два немов різних чоловіки до й після балу Іван Васильович зауважує на балі, що в полковника ставна фігура й гарна особа. Однак через кілька годин він з’являється в іншому світлі. І велика увага приділена особі військового, що виражає якусь ненависть до злочинця.

Тепер у полковника відстовбурчені губа й надуті щоки. Від гарного, “бального”, особи військового не залишилося ні сліду. Його теж змінив випадок: покарання татарина за втечу У результаті виникає новий привід для міркування: якби це був не татарин або в полковника, з’явилася б інша причина для покарання. Якимось був б тоді опис військового? Контрастність двох днів зберігається й у колірній гамі.

На балі представлені чисті повітряні кольори такі, як білий і рожевий. У цей вечір він “бачив тільки високу струнку фігуру в білому платті з рожевим поясом, її сяюче, що зарум’янився з ямочками особа й ласкаві, милі ока”. Після балу це один, але досить мовець колір – строкато червоний: “…

Я мигцем побачив між рядів спину наказиваемого. Це було щось таке строкате, мокре, червоне, неприродне, що я не повірив, щоб це було тіло людини”. Щоб створити найбільш повну картину двох зовсім різних мирів, оповідач уводить у своє оповідання не тільки колірні, але й звукові відтінки. Це дозволяє побачити розходження двох днів на рівні сприйняття тонких переходів мелодії.

На балі Іван Васильович був сп’янений любов’ю й постійно “танцював і кадрили, і вальси, і польки”, і мазурки Все це створює меланхоличную й поетичну картину вечора. Під час же покарання звучить зовсім інша музика: це грім барабанів, свист флейти. Вони не заспокоюють, а немов ще більше надривають душу й залишають у ній нотки сум’яття. На початку в душі героя усе ще чутні відгомони мазурки, але незабаром вони все-таки витісняються більше важкою мелодією: “…услихал звуки, що доносилися звідти, флейти й барабана У душі в мене увесь час співало й зрідка чувся мотив мазурки.

Але це була якась інша, тверда, негарна музика”. Після побаченого в душі героя усе ще зберігаються протилежні настрої. У ній виникають різні тональності: те твердий голос полковника, те жалібне прохання татарина, те барабанний дріб, то свист флейти: “Всю дорогу у вухах у мене те бив барабанний дріб і свистіла флейта, то чулися слова: “Братики, помилосердуйте”, те я чув самовпевнений, гнівний голос полковника”. Однак випадок зіграв злий жарт і із самою дівчиною. Варенька понесла “покарання” за вчинки свого батька.

Не можна, звичайно, говорити про те, що вона не знала свого батька й не могла представити, на що він здатний. Але головний герой ці два настільки різних образи з’єднав в одній картині, завдяки якій молодим людям довелося розстатися Так і любов його немов кудись улетучивается: “Коли вона, як це часто бувало з нею, з посмішкою на особі, замислювалася, я зараз же згадував полковника на площі, і мені ставало якось ніяково й неприємно, і я став рідше видаться з нею”. Але побачене вплинуло не тільки на відношення Івана Васильовича з Варенькой. Воно жорстоко позначилося й на світогляді самого оповідача.

Він намагався зрозуміти й осмислити, що ж йому довелося побачити ранком. Спочатку Іван Васильович навіть припускав, що ті, хто карають, мають якісь відомості, які йому невідомі. Але й це не змогло заспокоїти його й налагодити щиросердечну рівновагу “Але скільки не намагався – і потім не міг довідатися цього.

А не довідавшись, не міг надійти у військову службу, як хотів колись, і не тільки не служив у військової, але ніде не служив і нікуди, як бачите, не годився”. І таке незнання й сумнів вплинув на те, що Іван Васильович не зміг надійти на військову службу, адже вона для нього втілилася у вигляді жорстокого полковника – не того підтягнутої людини, що танцював на балі, а в образі того, хто в замшевій рукавичці бив по особі солдата, що слабко вдарив татарина. Однак у самому оповіданні є один невеликий епізод, що доводить, що полковник дуже любить свою дочку, тобто він ніколи не заподіяв би їй ніякої шкоди. Військовий відмовляє собі в многом, навіть виходить у світло в немодних опойкових чоботах тільки для того, щоб Варенька могла собі ні в чому не відмовляти Полковник прекрасно танцює, але в парі добірність танцю залежить від обох партнерів. Так що він знову робить всі, щоб у гарному світлі представити свою дочку.

Але в життя знову втручається випадок. Іван Васильович і полковник зустрічаються поглядами під час покарання, останній відвертається, немов нічого не помітив. Він далекий від того морального образа, що формував у своїх пізніх добутках Л. Н. Толстой Але хочеться вірити, що й для самого полковника ця зустріч, а виходить, і сам випадок зіграв не менш важливу роль. Раз він відвернувся, то може бути він почуває, що не зовсім прав і поводиться неналежно в цей момент: ударив по особі солдата, що “маже”.

А може він просто згадує те, що було напередодні ввечері на балі в губернського проводиря й розуміє, наскільки контрастна картина розігрується перед очами Івана Васильовича. Саме цей контраст і зіграв саму більшу роль у житті головного героя. Якби в душі його не збереглося цих сцен, то може він згодом зміг би заспокоїтися й знову зустрінеться Сваренькой.

Але в душі його постійно відбувалася боротьба двох різних, але дуже вражаючих картин. А тому що остання була більше яскравого, мовця й жорстокої, то вона залишила набагато більше враження в душі Івана Васильовича. Тому він не зміг пересилити себе, щоб не згадувати про це.

Письменник вибирає найбільш діючий прийом – прийом контрасту. Ми не знаємо, яке його відношенню до побаченого й до поняття “випадок” у цьому житті Але використання даного прийому дозволяє зрозуміти, що письменник у якімсь ступені солідарний з головним героєм. І таким способом він викриває й не приймає ні для свого персонажа, ні тим більше для себе вчинок полковника. На таке сприйняття миру накладає відбиток і на пізні погляди письменника, що починає замислюватися над духовним удосконалюванням особистості. Він показує нам, що полковник дуже далекий від усього цього.

Іван Васильович, навпаки, напевно, уперше зіштовхується із цим і розуміє, що в будь-якому вчинку повинна бути духовна й моральна основа. Можливо, тоді випадок не буде робити своєї згубної дії на людину