Роль пейзажу в лірику А. С. Пушкіна
Лірика Пушкіна незвичайно багата й різноманітна й по змісту, і за формою. Але в нього порівняно небагато пейзажних віршів. Природа не займає в його Творчості такого місця, як, наприклад, у Ф. Тютчева, А. Фета. Але образи російського пейзажу постійно входять у вірші, присвячені найрізноманітнішим темам. Картини природи ми зустрічаємо в політичній декларації поета, вірші “Село”, де він говорить про нелюдськість кріпака ладу, у вірші “Осінь”, де Пушкін міркує про поетичне натхнення, у вірші ” чиБроджу я уздовж вулиць шумних. ..”, де
У вірші “Село” пейзаж грає дуже більшу роль. Композиційно вірш ділиться на дві частини. У першій частині Пушкін описує ідилічний сільський пейзаж Михайлівського. Все дихає спокоєм: і “темний сад з його прохолоддю й квітами”, і “луг, заставлений запашними скиртами”. “Мирний шум дубків” і “тиша полів” створюють
Вірш “До моря” – і монолог поета, і розмова його з морем. Думка про море, враження від його безкрайніх просторів, від його могутності й волі й змушують Пушкіна звернутися до роздумів про свою долю. У вірші як би підводять підсумки минулого й разом з тим Пушкін із тривогою замислюється про Майбутнє. Образ моря, “вільної стихії”, – це символ абсолютної волі, що властива природі і її явищам, що не залежать від волі людини. І тем гостріше почуття власної несвободи, неможливості самому розпорядитися своєю долею. Пушкіна дає точний і проникливий опис моря:
Як я любив твої відкликання,
Глухі звуки, безодні глас,
И тишу у вечірню годину,
И норовливі пориви!
Читаючи цей вірш, не тільки бачиш “хвилі блакитні”, блиск південного моря, але й начебто б чуєш сплески хвиль, шум прибою, що набігає. Опису моря, пов’язані з ним асоціації сприяють розкриттю внутрішнього миру поета.
Здавалося б, “Осінь” – один з деяких зразків пейзажної лірики Пушкіна. Простий і скромний пейзаж середньої Росії переданий тут у всій його поетичності. Пушкіна захоплюється видом російської природи, її осінньою пишністю й красою й сприймає цю красу як символ вічного відновлення життя:
Сумовита пора! Очей очарованье!
Приємна мені твоя прощальна врода –
Люблю я пишне природи увяданье,
У багрець і в золото одягнені ліси…
Сила пушкінського пейзажу в тім, що він у конкретних образах показує нам у цілому всю красу й тиху принадність російської природи. Пушкіна знаходить прекрасне в найпростіших, повсякденних явищах життя. Ми почуваємо красу “легкого бігу саней”, “суворої зими”, “промерзлого льоду”, що дзенькає під копитами коня. Перед нами проходить весь цикл пір року – весна, літо, осінь, зима. Про весну він пише досить іронічно:
…Я не люблю весни:
Нудна мені відлига; сморід, бруд – навесні я хворий…
Літо також не дуже подобається йому:
Ох, літо червоне! любив би я тебе,
Коли б не спека, так пил, так комарі, так мухи.
Але навіть почуваючи авторську іронію, ми розуміємо, що глузування його не зла, а скоріше добродушна. Осінь – улюблена пора року поета. Він пише про неї в багатьох віршах, у романі “Євгеній Онєгін” і зізнається в безмежній любові до неї:
Дні пізньої осені сварять звичайно,
Але мені вона мила, читач дорогою…
Останні строфи вірша “Осінь” присвячені головній темі – темі виникнення творчості, народження поезії. Вони підготовлені всім попереднім змістом. Замилування красою, гармонією природи будить у поеті творче натхнення:
И пальці просяться до пера, перо до паперу,
Мінута – і вірші вільно потечуть.
Точні і яскраві образи сонячного зимового ранку сплетені у вірші Пушкіна “Зимовий ранок” з темою любові. Життєрадісна картина морозного ранку співзвучна почуттям закоханої людини. Цей вірш пронизаний світлом, радісним відчуттям зимової російської природи. Цей зимовий пейзаж легко уявити собі зрительно. Блакитне небо, сліпуче сонячне світло, що іскриться сніжний килим, що чорніє вдалині типово росіянин пейзаж.
Природа не тільки гармонічна й прекрасна, вона не тільки будить натхнення, але й змушує задуматися про швидкоплинність людського життя:
Дивлюся ль на дуб відокремлений,
Я мислю: патріарх лісів
Переживе моє століття забутий,
Як пережив він століття батьків.
Так пише Пушкін у вірші ” чиБроджу я уздовж вулиць шумних…”.
Вічна краса природи народжує в душі поета думки про зміст людського життя. І Пушкін закінчує вірш мудрими й світлими словами:
И нехай у гробового входу
Младая буде життя грати
И байдужа природа
Красою вечною сіяти.
Так пережили й пам’ятають самого Пушкіна соснові алеї Михайлівського.
У поезії Пушкіна знаходить висвітлення справжня краса російської природи. Пушкінський пейзаж завжди тісно пов’язаний із внутрішнім миром ліричного героя й дає ключ до розуміння людської душі. Природа, описувана поетом, робить кожного добріше, отзывчивее, учить розуміти прекрасне. Тютчев говорив, що “життєдайний океан” поезії Пушкіна дає людині причетність до життя всього миру.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)