Рецензія на повість В. Г. Распутіна “Василь і Василиса”
Валентин Григорович Распутін – один з письменників, що розповідає про проблеми села. Він народився в селі Усть-Уда Іркутської області. Дитинство провів у селі Атамановка, розташованому біля Ангари. Сільське дитинство сильно вплинуло на Распутіна, і основою його прози були не міські протиріччя, а проблеми села.
У повісті “Василь і Василиса” основним предметом зображення є розкриття сутності сільського життя, відносин, що складаються між односільчанами. Основною проблемою коштує питання не світового масштабу, а повсякденні соціальні
Василь – звичайне російське ім’я, що може мати будь-який сільський хлопець. Василиса – ім’я казкове, його можна зустріти в російських народних казках і билинах. Василиса Прекрасна, Василиса-Царівна й т. буд. Цими споконвіку російськими іменами автор хотів показати, що на їхньому місці можуть бути й інші звичайні люди, що таких же сіл теж багато.
Знайомство з головною діючою особою починається з рядків: “От уже майже тридцять років Василь живе в коморі, середньому
” Причиною її конфлікту із чоловіком була втрата дитини, у якій був винуватий п’яний Василь. Уже тридцять років вони живуть у сусідніх будинках, щодня бачаться, але між ними загублена ланка взаєморозуміння: “Начебто не бачать один одного… і тільки кожний з них знає про присутність іншого”. Сполучним елементом між ними автор ставить їхнього сина Петра. Петро – “середнє” між матір’ю й батьком. Він не любить тайгу, як Василь, мати називає його “отиком”, хоча він і не є непоправним ледарем. Він поставлений зв’язним компонентом між родителями.
Переломним епізодом у сюжеті й у взаєминах Василя й Василисы письменник робить весілля Василя на приїжджої швейке Олександрі. Саме вона стає тим каталізатором, що діє на Василисин характер. Це й підтверджує суєта, що коли затрималася Олександра натикається на Василису. У цьому епізоді Распутін розкриває пік розжарення страстей. Василиса, упевнена у своїх силах, зненацька одержує відповідь, що приголомшує її: “Хочеш вижити мене? Не вийде! Однаково він з тобою жити не буде… Він мій! Ти йому не потрібна, не потрібна, не потрібна!” Після цих слів іде розв’язка: “Василиса сторопіла… стала почувати себе винуватої”. Героїня замислюється, а чи права вона була? Потрібно чи їй це було?
Не випадково автор закінчує свій добуток сценою прощання. Адже Василиса вірить у Бога, і за законами християнства вона повинна чоловіка простити. Усвідомивши, що він наробив, зрозумівши свою провину, він розуміє стан Василисы. А зрозумівши її, йому вже нема чого робити на цьому світлі, і він умирає.
Распутін уміло використовує монологи героїв для більше повного розкриття їхніх образів і метаморфоз, що происшли за увесь час повести. Наприклад, Василиса на початку повести звертається із сином ласкаво, по-материнському, ближче до кінця, коли Петро приймає сторону батька і його нової дружини, Василиса ставиться до нього неласкаво, знервовано.
Письменник показує, як у Село прийшли нові часи, нові можливості, а вона живе за старими законами.
При читанні повести мені відразу ж згадався “співак російської землі” С. А. Єсенін. Хоча їх і розділяє піввіковий період, але обоє автора розповідають про долю села. В образі Василисы я довідався Катерину з “Грози”. Але тільки якщо Катерина бореться з “домостроївським” суспільством Кабанихи, те Василиса збирає в собі бунтарський дух всіх селянських дружин, пригноблених беззаконням системи. Хоча ця повість і неактуальна в сьогоднішній час, але однаково вона залишить свій слід в історії російської літератури.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)