Пушкінський “Пророк” написаний у 1826 році, після страти декабристів. Про декабристів багато сперечаються і багато чого говорять. Частіше негативне. Але навіть якщо вони обрали неправильний шлях, то все одно боролися, причому не за свої права (вони і так були з потомствених дворян), а за права цілком безправних людей. Спасибі, що заплатили вони за помилки історії своїми власними життями. Декабристи були друзями Пушкіна, а вже одне це чогось варте! Після їхнього заслання і загибелі Пушкін жив, як “у пустелі похмурій”. І шестикрилий серафим
(у перекладі – палаючий, полум’яний) приходить до його ліричного героя на схрещенні доль – “на роздоріжжі”. (Так і бачиться мені васнецовський “Витязь на розпутті” із правом вибору: “Праворуч підеш… ліворуч підеш…”) Чудо, що відбувається в нас на очах, і чудо поезії, про яке говориться від першої особи: Перстами, легкими, как сон, Моих зениц коснулся он. Перше чудо – духовне прозріння. Друге – уміння не просто слухати, а почути шум і гомін справжнього життя. І тоді поет здатний осягнути увесь світ – від “гад морських” до літу ангелів. А потім зі звичайної пустослівної
людини перетворитися у віщуна, з “жалом мудрим змії”. Поет проходить шлях крізь терни до зірок і пізнає вічну істину, тому що до неї воззвав “Бога глас”, зробивши поета, як Христа, своїм намісником на землі. Він повинен донести цей глас – глагол – слово від піднебесся до земних людей, таких, яким недавно був сам: Восстань, пророк, и виждь, и внемли, Исполнись волею моей, И, обходя моря и земли, Глаголом жги сердца людей. Дієсловами наказового способу “виждь, внемли, исполнись волею моей” – завершується вірш Пушкіна. З цього починається “Пророк” Лермонтова. Знову, як сповідь, від першої особи, але вже без передісторії. Уся вона в Пушкіна. А в Лермонтова: С тех пор, как вечный судия Мне дал всеведенье пророка, В очах людей читаю я Страницы злобы и порока. Минуло п’ятнадцять років після пушкінського “Пророка”, але як змінився час, як він змінив людей! У пророка, що проголосив “Любви и правды чистые ученья”, вони стали кидати “скажено камені”. Лермонтовский пророк, як і пушкінський, живе в пустелі, але не на роздоріжжі, а на вершинах, почутий зірками, але не почутий людьми. Бачачи його, старці говорять дітям: Он горд был, не ужился с нами; Глупец, хотел уверить нас, Что Бог гласит его устами. Пророком нехтують за наготу і “бідність”, за те, що він “худий і блідий”. Люди не могли повірити в те, що вустами пророка говорить Бог, і він був відкинутий ними. Але все-таки земні страждання – не даремні. Адже навіть Христос за дві тисячі років надихнув своїм подвигом і стражданнями далеко не всіх. У нього, як і в поета-пророка, потрібно, я думаю, повірити не тільки розумом.
