Проблема особистості й тоталітарної держави у творах Андрія Платонова

Тему людини й тоталітарного государства, що придушує в ньому особистість, можна накликати центральної у творчості Андрія Платонова. Письменник виступав проти объединения окремих людей, індивідуальностей у безликі “маси”, покірні режиму. Цей протест звучить у багатьох добутках Платонова, яскравих символістикою образів і своєрідністю авторської мови. Ця тема побічно порушена в оповіданні “Усомнившийся Макар”, написаному Платоновим в 1929 році.

У ньому автор показує зародження бюрократизму – машини, стоящей над людиною й обезличивающей

усіх, хто прилучається до праці в учреждениях. “Нормальний мужик” Макар Ганушкин відправився в Москву, “щоб добувати собі життя під золотими головами храмів і вождів”. Він задається питанням: “Що мені робити в житті, щоб я собі й іншим був нудружин?

” Відповіді немає ні в житті, ні в сні, де йому приснився мертвий ідол верховної влади Уже в цьому оповіданні Платонов стакручене питання про цінність-ідеї, відірваної від інтересів людини, його гармонічний развитія. Ідол мертвий, тому що мертво любаючи думка, спрямована на руйнування особистості, переконаний письменник. Почувши

в дурдоме про статтю Леніна про сидячим в установах ворожих людях, Макар пішов туди боротися за “общебідняцька справа”. У результаті він сам, як свіжа людина з “низів”, був прийнятий у ряди чиновників.

Так пошуки істини закінчлисій у Макара знаходженням теплого местечка, де вже зовсім не хотілося думати про тих самих трудящих, заради інтересів яких він рушив у дорогу… Історія Макара Ганушкина – це оповідання про те, як “нормальний мужик” превращается в знеособленого службовця Платонов намагається сказати тим самим, що государств, що проголосило себе народним, зздает державну машину, що насправді не захищає інтереси людей, а коштує над ними. Платонов же бачить такий вихід: “Відпустити б всіх людей з учреждений на волю, щоб вони наробили побільше їстівних, носильних і житлових речей, щоб ніхто не серчал від нестатку й такби вони самі перестали поїдати чужі мягкие речі”. Цікавий розвиток цієї теми ми бачимо в романі “Чевенгур”. Це добуток про Жовтневу революцію в центральних губерниях Росії, про людей, які защищачи революцію в громадянській війні, про “будівельників країни”, про їхні ідеї, думки й переживання.

Головний герой роману – Олександр Дванов – відправляється в місто Чевенгур, де утворився повний комунизм. По дорозі він зустрічається з колишнім командиром “польових більшовиків” Степуном Копенкиним, що мріє про загальну рівність і про звільнення від “живих ворогів комунізму” мертвого тіла Рози Люксембург Вони разом направляються в Чевенгур. І от вони вже в “революційному заповеднике”. Комунізм установлений у Чевенгуре декретом Чепурного і його товаришів.

Чевенгурци живуть безтурботно, вони не трудятся – праця “сприяє походженню майна, а майно – гнобленню”. Одний лише силою віри чевенгурци прагнуть наблизити реальний комунізм. Поки ж у місті панують лише окремі його признаки – абсолютна рівність, що розуміється скоріше як однаковість фізична, умственна й духовна, а також взаємне обожание товаришів. Їхні керівники – Чепурной і його идеологічний помічник Прокофий бачать скорейшее наближення комунізму в повнім знищенні “густої дрібної буржуазії”, що населяла місто. До буржуазії ж причислялся всякий, хто не рвався “обійняти товарища” і “затихнути в щастя повного душевного комунізму”.

В “Чевенгуре” Платонов показує, як споконвічно світлі помисли, турбота про всізагальному добрі вироджуються у свою противоположность: розподіл людей на “наших” і “не наших” і трую останніх Самоуправство ідеологів – людей номер один у тоталитарном державі – не має границь. От, приміром, Прокофий, “имевший всі твори Карла Маркса для особистого употребления, формулював всю революцію як хотів – залежно від настрою Клавдюши й об’єктивної обстановки”. І ми бачимо, до чого привело таке идеологичесяке керівництво в Чевенгуре. Комунари із упевненістю й наснагою борються з “буржуазним елементом”: “Буржуїв у Чевенгуре перебили міцно, чесно, і навіть загробне життя їх не могла порадувати, тому що після тіла в них була расстреляна душу”.

Товариші вже всі зробили для приходу комунізму: гадів перебили, имущество, що веде до нерівності й експлуатации, знищилися Але так і не дочекалися вони першого ранку “нового століття” – комунізм не наступив… Подальші події роману показують нам відношення автора до описуваному їм побудові “нового століття”. Чевенгур разрушается якимось страшним ворожим відпоруч.

Роман закінчується дорогою, відкритостью в майбутнє, надією. Андрій Платонов кличе до такого ладу буття, де кожна особистість друг від друга “не занадто далеко” і “не занадто близько”. Своїм гротескним добутком Платонов виступив проти нівелювання особистості Однаковість фізична, розумова й духовна неможлива.

Така рівність остановило б усякий розвиток, саме життя, говорить автор. Тема, винесена в назву твору, у всій повноті розкривається Платоновим також у повісті “Котлован”, написаної в 1929-1930 роках, або, як говориться в самій повести, в “світлий момент обобществления майна”. Головний герой “Кітлована” Вощев, подібно Усомнившемуся Макарові, задумався й засумнівався в справедливости всього происходящего навколо. А навколо відбувається от що.

Герої повести відповідно до директиви зверху неспинно риють Яму При цьому Котлован навіть не углубляется й не приймає тих форм, які нагадали б конфігурацію майбутнього фундаменту. Він просто розповзається по землі – спочатку вчетверо, а потім – благодаря старанням виконавців, у шість разів. Створюється враження, що Котлован буде поширюватися нескінченно. От про цьому й думає головний герой Замислений “серед загального темпу трутак” Вощев – фігура не тільки не потрібна, але й шкідлива: він сумнівається в “геніральной лінії”, шукає власну дорогу до істини. Вощев описаний Платоновим як народний філософ-правдошукач.

У той же час він представник першого покоління радянської інтелігенції, покликаної занять місце знищеного старого культурного шаруючи. В “Котловані” показаний також один чудом уцілілий інтелігент-инженер Прушевский, що внутрішньо підготував себе до самогубства й жив на ладительстве “передсмертним, байдужим життям”. Обоє ці героя не можуть знайти змісту в тій роботі, що вони винуждени робити Дівчинка Настя, єдина радість і надія грабарів, умирає.

Дивлячись на вмираючу Настю, Вощев думає: “Зачим… тепер потрібний сенс життя й істина всесвітнього походження, якщо немає маленького, вірної людини, у якому истина стала б радістю й рухом? ” Платоновий намагається зрозуміти, що рухає людьми, що продовжують рити яму, незважаючи на те, що їхня мрія вже похована. Він пише, що хтось один (або трохи) вийняв із чоловеческих серць віру й узурпував істину, наробивши з її масу кумачевих плакатів про ударний темп і ентузіазм. Замінити “скасованого Бога” повинен був массовий психоз – поклоніння вождеві тоталитарного режиму Саме про це повість Платонова.

Людина в пошуках істини постоянале натикається на сліпу силу загального психозу, на авторитарність. Особистість не може розвиватися в тоталитарній державі. Андрій Платонов всією своєю творчістю намагався сказати, що государство не повинне стояти над людиною, а людей не можна стригти під одну гребінку. Інакше історія зупиниться, а світлі мечти про комунізм перетворяться у свою противоположность.

Так воно й відбулося… Творческий шлях самого письменника, програмні добутки якого були опубліковані в нашій країні через більш ніж піввіку після їхнього написання, зайвий раз доказивает, що в тоталітарній державі немає места вільно мислячій людині