Постать гетьмана Мазепи очима двох слов’янських письменників (за поемами Сосюри та Пушкіна “Полтава”)
Поема В. Сосюри “Іван Мазепа” – це своєрідна відповідь великому російському поетові Пушкіну, який понад століття тому написав свою поему “Полтава”, де змалював українця Мазепу як підступного владолюбця, наклепника і зрадника.
На початку творів перед читачем постає старий Мазепа. Але кожен із поетів по-різному показує старість українського гетьмана, вкладає у його портрет своє ставлення до героя. Чигаємо в Пушкіна:
Он стар. Он удручен годами,
Войной, заботами, трудами;
Но чувства в нем кипят, и вновь
Мазепа ведает
А ось Сосюрин портрет гетьмана:
Колишній велет, богатир,
Худі здіймаються ще груди.
Отже, в Пушкіна Мазепа – стара, стомлена життям людина, до якої надто пізно приходить останнє кохання. А було їх колись у житті чимало.
Сосюра ж завдяки ніби побіжним художнім деталям акцентує увагу на славному минулому українського гетьмана: “колишній велет, богатир”, “його зіниці світять дико”. І потім через усю поему проходить образ Мазепи-патріота. Навіть будучи пажем у польського короля, він не перестає думати про Україну:
Ні, я згадав про Україну,
Козацьку волю і орлів…
Там
Там шаблі рух меткий і гострий…
Гетьман мріяв об’єднатися з військом шведського короля Карла XII і звільнити Україну з-під російського ярма. Пушкін задум Мазепи трактує так:
Издавна умысел ужасный
Взлелеял тайно злой старик
В душе своей.
“Умыслом ужасным” автор “Полтави” називає зраду Мазепи російському цареві. Син Росії, він навіть подумати не міг, що “підлий зрадник” Мазепа може вболівати за долю своєї батьківщини, тому в уста Мазепи Пушкін вкладає слова, які так пояснюють його конфлікт з Петром І:
Я слово смелое сказал.
Царь, вспыхнув, чашу уронил
И за усы мои седые
Меня с угрозой ухватил.
Тогда, смирясь в бессильном гневе,
Отмстить себе я клятву дал.
Ось, виявляється, що керувало діями Мазепи – дрібне самолюбство. Патріотичних поривань, розуму, дипломатичного хисту, рішучості гетьмана Мазепи Пушкін не бачить чи не хоче бачити. Для нього він зрадник, “Бесстыдный! Старец нечестивый! Безумец!”, “гордый злодей” з “душой коварной”. Цей синонімічний ряд можна продовжувати.
Розгніваний росіянин кидає на адресу гетьмана одне за одним злі, брутальні звинувачення. Наприкінці поеми Пушкін вдасться до гидкого, цинічного прийому – зневажає гетьмана вустами його коханої. А для людини найстрашніше почути слова осуду з коханих уст. Марія (Мотря) нібито говорить:
Я принимала за другого
Тебя, старик, оставь меня.
Твой взор насмешлив и ужасен.
Ты безобразен…
Кульмінацією обох поем є Полтавський бій, поразка в якому Карла XII стала фатальною і для Мазепи та українського народу. Це розуміють і Пушкін, і Сосюра. Та кожен по-своєму трактує її причини. Сосюра вважає: причиною поразки стало те, що народ, не зрозумівши високих поривань Мазепи, відмовився його підтримати.
…не пішов за ним народ
Шляхом і радості й надії…
Бо помиляється й народ…
Коли немає ще держави.
Сумно і прикро поетові за свій пригнічений і зневажений народ, який не може подбати сам про себе. У душі російського поета поразка гетьмана викликає радість. Він прославляє велич і силу Петра та його війська. Для Пушкіна Петро сильний і мудрий полководець, поряд з яким Мазепа нікчемний негідник.
Кожен з поетів має власні погляди на хід історії та російсько-українські стосунки. У завершальних частинах поем і Пушкін, і Сосюра беруть на себе місію оцінювати особу Мазепи від імені народу:
Забыт Мазепа с давних пор!
Лишь в торжествующей святыне
Раз в год анафемой доныне,
Грозя, гремит о нем собор.
Так завершує свою поему Пушкін. Сосюра ж через сто років заперечує йому, недвозначно натякаючи на зловісне пророцтво російського поета:
Красу душі його висот –
Як не звіть його бандитом –
Вже оспівав давно народ.
Мені ж чинів і “ласк” не треба.
Я не наївний, не сліпий.
Ні! Не народ прокляв Мазепу,
А прокляли його попи.
Ось який діалог відбувся через віки між російським та українським поетами.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)