Подібність і відмінність образів Чацького і Онєгіна
Після перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 року, під час якої російська нація пережила незвичайний, підйом патріотичного самосвідомості, єднання всіх верств народу під прапором звільнення Батьківщини, в країні настав період реакції. Росія перетворилася на жандарма Європи, а волелюбні настрої передової частини російського дворянства ігнорувалися самодержавством. Країна розділилася на два протиборчі табори: реакціонерів-кріпосників і демократичної інтелігенції, яка готувала революційний державний переворот. Була й третя громадська група
Чацький і Онєгін – ровесники, представники столичної аристократії. Це молоді, енергійні, освічені люди. Обидва вони стоять вище своєї соціального середовища, тому що розумні й розсудливі і бачать усю порожнечу і нікчемність світського суспільства. Чацький гнівно таврує тих людей, які є стовпами дворянського суспільства:
Де,
Яких ми повинні прийняти за зразки?
Чи не ці, грабіжництво багаті?
Онєгіна теж “наскучив світла шум”, його неробство, суєта, бездуховність. Він відчуває жорстоке розчарування від безцільного пропалювання життя і, “умов світла поваливши тягар”, відправляється у свій маєток.
Обидва герої досить освіченими: Чацький “славно пише, перекладає”, Онєгін “читал Адама Сміта”, “знав досить по-латині”. Безумовно, це люди одного кола, рівня розвитку, критично сприймають дійсність, болісно шукають свій шлях у житті. Я впевнена, що вони були б цікавими співрозмовниками один для одного, зустрівшись де-небудь на балу у Москві. Я вже як би бачу, як вони відпускають колючі, критично дотепні зауваження на адресу важливих, з сановним виглядом проходять поважних гостей. “Нехай людина, з самих безглуздих”, – відгукнувся б Чацький про сам надутому, переповненій напускного самоповаги державному чиновнику, а Онєгін б зі “страждущих пихою” в особі неодмінно погодився б з ним.
Але на цьому, на мій погляд, схожість героїв закінчується.
Їх об’єднує лише однакове суспільне становище і критичне сприйняття дійсності, презирство до “Світло хай”. Але Чацький людина соціально-активний, діяльний, істинний патріот. Він щиро хоче служити своїй батьківщині, застосувати свої знання на благо народу, праця для нього не є важким тягарем, в освіті він бачить джерело прогресу.
Онєгін ж, “умов світла поваливши тягар”, не знаходить ніякого застосування своїм знанням тому, що “праця наполеглива йому був тошен”. У нього немає ніяких ідеалів, і думка присвятити своє життя комусь чи чомусь ніколи не відвідує його. Страждаючи від усвідомлення безглуздості світського способу життя, від своєї відчуженості, Онєгін не шукає застосування своїм здібностям. Йому навіть на думку не спадає зайнятися творчою роботою.
Чацький своїм маєтком “управляв помилок”, тобто добре ставився до селян. Він усією душею обурений підневільним становищем кріпаків. Чацький свідомо відпускає на волю своїх кріпаків, підтверджуючи, що його суспільні погляди не розходяться з практикою.
Онєгін ж абсолютно байдужий до долі своїх селян, “щоб тільки час проводити”, “ярем він панщини старовинної оброком легким замінив; і раб долю благословив”. Вся його реформаторська діяльність на цьому закінчилася. Онєгін стурбований тільки своїм душевним спокоєм, становище селян він полегшив остільки, оскільки вважав це прогресивним, співзвучним часу і прочитаних книг.
Настільки ж різні герої і в головному – в любові. Чацький щиро любить Софію, він вірить у життя, у високі ідеали. Звичайно, він ідеалізує свою кохану, і зіткнення дійсності з ідеалом жорстоко ранить його. Гордість його нутрі, розчарування – болісно. Скільки болю і гіркоти, ураженого самолюбства і гнівного докору звучить в його останньому монолозі! Але Чацький не зломлений, не переможений. Він усвідомлює, що Софія – породження того суспільства, пороки якого він з гнівом викриває. Чацький переживає цю життєву драму болісно, як людина з чистим, великим серцем, але це – не драма всього його життя. Чацький – особистість соціально-активна, він сповнений світлих ідей перетворення суспільства, попереду в нього – насичена працею і боротьбою життя. Мені здається, він примкне до декабристів.
Душа Онєгіна спустошена великою кількістю дрібних пристрастей, переможних романів. Він не здатний на велике почуття. Євген досить чуйний і благородний, але він настільки егоїстичний, що відрікається від справжньої любові, яка могла б надати його життя високий сенс і душевну гармонію. Але відмовившись від любові, Онєгін прирік себе на повну самітність. Критичне ставлення до дійсності, неабиякий розум за відсутності чітких суспільних ідеалів, неминуче тягнуть до життєвої трагедії.
Запізніла, незатребувана любов Онєгіна – символ життєвого краху.
В образах Чацького і Онєгіна втілено два напрямки в суспільному житті дворянства початку XIX століття: свідомий, активний протест проти несправедливого суспільного ладу і пасивне неприйняття застарілих соціальних порядків, болісний пошук гармонії в собі самому, шлях у нікуди.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)