Перше видання “Енеїди” пройшло в пресі не поміченим
Слід нагадати й про те, що у XVIII ст. буяй зовсім інші уявлення про авторське право. Відомі численні факти використання літературних творів іншими авторами, що не вважалось плагіатом. Тим більше благородний характер мав вчинок Парпури, який видав обидві книжки під прізвищем І. Котляревського.
Видання книжки в ті часи коштувало дуже дорого. Важко було знайти видавця, особливо невідомому авторові. Нагадаймо, яких героїчних заходів вживав Котляревський для здійснення повного видання “Енеїди”, що з’явилось тільки через чотири роки після
Можна мати великий сумнів, чи здійснив би сам Котляревський авторське видання “Енеїди” (1809), коли б не перші дві книжки, видані заходами Парпури-Каменецького.
Отже, обидва видання славнозвісного твору стали здобутком великої кількості читачів, вони значно прискорили процес становлення нового українського письменства. І сам Котляревський, і інші його сучасники, продовжувачі його справи, намагаються тепер публікувати свої твори друкарським способом.
Можливо, що крім “Енеїди”, у Котляревського були й інші літературні спроби. Один із його знайомих і біографів М. Сементовський
З 1796 року Котляревський перебував на військовій службі. Про побут письменника у війську ми знаємо дуже мало. Сіверський карабінерний, згодом перейменований у Сіверський драгунський, полк складався з козаків колишніх Миргородського й Гадяцького полків. Розквартирований Сіверський полк був на Полтавщині; штаби ескадронів перебували в Миргороді, Зуївцях, Устивиці, Яреськах, Білоцерківці і Голтві. В одній із цих місцевостей стояв і ескадрон Котляревського.
Не випадково в четвертій-шостій частинах “Енеїди” так багато військових, батальних сцен.
І всіх в мундири нарядивши, К присязі зараз привели. На конях сотники финтили, Хорунжі усики крутили, Кабаку нюхав осаул; Урядники з отаманами Новими чванились шапками, І ратник всякий губу дув.
Ясна річ, що й у війську в мирні часи поет мав певне дозвілля й далі писав четверту частину “Енеїди”.
1798 року, лишаючись у штаті Сіверського карабінерного полку, Котляревський був прикомандирований як інспекторський ад’ютант до генерала від кавалерії Доті-шампа,-” інспектора Дністровської і Кримської інспекції. На цій посаді він перебував до 1806 року. Генерал Доті-шамп, відпускаючи, атестував свого ад’ютанта як офіцера, що пильно й уважно виконував свої обов’язки, покладені на нього доручення, а тому заслуговує уваги начальства до його здібностей 43.
8 січня 1799 року Котляревському надано чин підпоручика, а 5 лютого того ж року – поручика. На цій посаді йому доводилось роз’їжджати по південній Україні.
Перебуваючи на півдні України, Котляревський не раз зустрічався з колишніми запорожцями. 1787 року, коли почалась російсько-турецька війна, було офіційно утворено Військо вірних козаків, або Військо вірних малоросійських козаків. Під проводом О. Суворова українські козаки брали участь у боях на узбережжі та на Чорному морі. За мужність і самовідданість у боях Військо вірних козаків перейменовано на Чорноморське козацьке військо 44.
Після закінчення війни Чорноморське військо розселено па території між Бугом і Дністром. 1792 року почато переселення козаків на Кубань для охорони Чорноморської кордонної лінії. Проте деяка частина козаків лишилася на старих місцях. Історик О. Рябінін-Скляревський зазначав: “Адже після 1794-95 років багато запорожців осіло по степах Херсонщини, Таврії та Катеринославщи-ни і в рр. 1805-1808-х кошовий чорноморський Бурсак заходжувався було зібрати цей розпорошений люд та перетягти на Кубань. Переселення 4 тисяч козаків із степу закінчилося у 1807-1808 рр. Осадчі ці називали себе не інакше, як “козаками запорозького зваиія” (…), поміж офіцерами було багато українського люду різного стану – козаків, підпанків та безземельної шляхти – усе земляків Івана Петровича. Це все була тогочасна українська інтелігенція, свого роду Епсї, що шукали долі (…). Ось у такому оточенні писав Котляревський свою “Енеї-ду”, і першими читачами її були його земляки” 45.
Але, очевидно, що основною резиденцією Дотішампа була все-таки Полтава, й Котляревський, уже відомий письменник, користувався тут певною пошаною. Десь у товариському гурті була прочитана його “Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну” (1759-1829). Куракін – генерал-про-і курор, а потім міністр удільних маєтностей при Павлі І після вбивства останнього серед небагатьох міністрів, залишений при Олександрі І і призначений головою комісії по перегляду карних справ. Можливо, що надмірна енергійність Куракіна не припала до вподоби Олександрові І, і 1802 р. його призначено малоросійським генерал-губернатором (був до 1807 р.). І тут, у Полтаві, він показав себе енергійним, ініціативним, гуманним адміністратором. Котляревському було відоме реагування Куракіна на надмірні зловживання кріпосників, чиновників-хабарників. При ньому складено план генеральної перебудови Полтави, почато будівництво великих капітальних будинків, засновано “богоугодну” установу (притулок для старих одиноких людей), лікарню, першу аптеку. За його задумом 1808 р. відкрито пансіон для виховання дітей бідних дворян (яким пізніше завідував Котляревський) . Куракін перший звернув увагу на Шведську могилу, як пам’ятку Полтавської битви 1709 р. Плани увічнення битви здійснені вже наступниками Куракіна.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)