Твір по оповіданню Джека Лондона “Любов до життя”

Джек Лондон у своїй творчості завжди намагається знайти відповідь на вічне питання: у чому сенс життя? Мені здається, що для нього це – боротьбО. У його оповіданні “Любов до життя” головний герой бореться за своє життя із природою й звірами. І зрештою перемагає. У Джека Лондона дуже багато оповідань про американську північ, про важкої й повної небезпек життя там. Головний герой одного такого оповідання “Любов до життя” разом зі своїм товаришем відправився на пошуки золота. По дорозі назад у них закінчилися запаси їжі й патрони.

Вони більше не могли добувати їжу й сильно голодували. З кожним днем вони втрачали усе більше сил. І от один раз головний герой, переходячи через струмок, підкрутив ногу.

Він став відставати від товариша, а той нічим не допоміг, кинув його й пішов далі один. Спочатку герой оповідання (ми не знаємо його ім’я) упав духом. Адже він залишився один на багато миль навколо, без допомоги, з вивихнутою ногою, голодний. “Він знову оглянув поглядом те коло всесвіту, у якому залишився тепер один. Картина була невеселою. Низькі пагорби замикали обрій одноманітною хвилястою лінією. Ні деревьев, ні кущів, ні трави – нічого, крім

безмежної й страшної пустелі, – верб його очах з’явилося вираження страху”. Але потім він пересилив свій страх, зібрався з духом і, перемагаючи біль, пішов слідами свого товаришО. Він знав дорогу. Вона вела до схованки, у якому були заховані снасті для рибного лову, патрони й небагато їжі. Це повинне було врятувати йому життя. Він змушував себе думати, що дійде до схованки й що Білл (так кликали його товариша) почекає його там. “Він повинен був так думати, інакше не мало ніякого змісту боротися далі, – залишалося тільки лягти на землю й умерти”. Кілька днів він ішов по потрібній дорозі.

Але сил залишалося усе менше й менше. Він постійно думав про їжу. Йому зустрічалися олені, але він не міг їх убити – не було патронів. Один раз він ледве не піймав куріпку голими руками, але вона вирвалася; залишивши тільки в нього в руці три перО. З кожною новою невдачею він усе більше й більше падав духом, але потім знаходив у собі сили продовжити шлях. Він харчувався всім, що попасеться: болотними ягодами, цибулинами очерету. Усім, що хоч якось могло допомогти йому вижити. Кілька разів йому вдалося піймати маленьких піскарів. Він був дуже слабкий. Більше він не думав про те, куди йти: “Він уже не думав ні про Країну Маленьких Ціпків, ні про Білла, ні про схованку в ріки Диз. Їм опанувало тільки одне бажання: є! Він збожеволів від голоду. Йому було однаково, куди йти, аби тільки йти по рівному місцю”.

Але саме головне, що продовжував іти. Один раз він просто звалився від голоду в гніздо куріпки. Чотирьох пташеняти з’їв живими, але вони тільки розохотили його голод. Тоді він погнався за їхньою мамою, який перебив каменем крило. Куріпку він не наздогнав, а з дороги збився остаточно. Йому було дуже важко. “Часом розум його каламутився, і він продовжував брести далі несвідомо, як автомат”. Один раз йому зустрів ведмідь. Страх того, що звір задере його, додав йому сили. Він устав з ножем у руках, подивився ведмедеві прямо в очі й заричав на нього. І той не торкнув його. Незважаючи на всі борошна, він продовжував боротися за своє життя.

Тільки “він більше не боровся, як борються люди. Це саме життя в ньому не хотіла гинути й гнала його вперед”. Найстрашніші сторінки оповідання описують суперництво головного героя й вовка за життя. Вони боролися до останнього. Людина ослабнула вже настільки, що не міг піднятися й пересувався рачки. Вовк теж був дуже слабкий: він був старий, хворий і його вигнали зі зграї. Він повз за людиною, не маючи сил напасти. Він просто чекав, коли той умре й можна буде його з’їсти. Але людина теж чіплялася за своє життя: “Будь те здоровий вовк, людина не стала б так пручатися, але йому було неприємно думати, що він потрапить в утробу цієї мерзенної тварини, майже падали”. Зрештою людина прикинулася мертвим і зміг схопити звіря. “Полудня він лежав нерухомо, борючись із забуттям і сторожачи вовка, що хотів його з’їсти і якого він з’їв би сам, якби міг… Людина чекалО. Ікла злегка здавили його руку, потім тиск став сильніше – вовк із останніх сил намагався встромити зуби у видобуток, що так довго підстерігав.

Але й людина чекала довго, і його рука стисла вовчу щелепу… Ще п’ять хвилин, і людина придавила вовка всією своєю вагою. Його рукам не вистачало сили, щоб задушити вовка, але людина пригорнулася особою до вовчої шиї, і його рот був повний вовни. Пройшло півгодини, і людина відчула, що в горло йому сочиться теплий струмок”. Ця моторошна сцена, коли герой майже живцем з’їдає вовка, щоб вижити самому, говорить нам про те, що готово зробити людина, щоб вижити в боротьбі із природою.

Він готовий чіплятися за життя до останньої можливості. Зміст його існування – у боротьбі із природою, у твердженні своєї переваги над нею. Наприкінці оповідання герой рятується: після дуелі з вовком він доповзає до ріки, де його підбирає китобійне судно. До цього часу він уже не був схожий на людину: “Вони побачили живу істоту, але навряд чи його можна було назвати людиною. Воно нічого не чуло, нічого не розуміло й корчилося на піску, немов гігантський черв’як”. Але ця істота все-таки перемогла смерть.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Твір по оповіданню Джека Лондона “Любов до життя”

Categories: Шкільні твори

Links