Переказ і характеристика добутку Прощання із Запеклої Распутіна В. Г
В основі повести “Прощання із Запеклої” автобіографічний факт: сіло Усть-Уда Іркутської області, де народився Распутін, згодом потрапило в зону затоплення й зникло. Конфлікт повести з катеГореї вічних: конфлікт старого й нового. Якою ціною затверджується нове? Відмітаючи й руйнуючи старе або преобразуя його? Острів Матера чекають зміни: людей збираються переселяти на інший берег Ангари, де будується велике нове селище: нижче по ріці будують греблю для “електростанції, вода підніметься й розіллється…
” Люди на Матере селилися
Для Матери, залишалося останнє літо: восени
До неї тягнуться “слабкі й страдательние”, вона персоніфікує народну правду, вона носій пам’яті предків, хоронитель їхніх традицій. У Дар’ї зібралися за самоваром подруги, вели “рідка розмова”. З розмови старих жінок ми довідаємося про життя села, про переживання, тривогу перед життям у новому селищі. Когось міське життя залучає. Настасья розповідає: “Я в дочки в місті-те гостевала – дивля: отут тобі з місця не сходячи, і Ангара, і ліс, і уборна-лазня, хошь рік на вулицю не показуйся.
Крант, так само від, як у самовара, повернеш – вода біжить, в одному кранту холодна, в іншому гаряча. І в плиту дрова не підкидати, теж із крантом, натиснеш – жар іде… ” На порозі хати з’являється Богодул (“приблудший із чужих країв старий”) і повідомляє: на цвинтар грабують мертвих Жінки всполошились, побігли подивитися.
Прибігши на цвинтар, баби побачили, що два чоловіки в брезентових спецівках знімають із могил хрести й огорожки. Жінки стали соромити “аспідів”. Незабаром збіглися люди майже з усією села “Товариш Жук з відділу по зоні затоплення” почав роз’ясняти розлютованим людям, що це необхідна міра: “Ви знаєте, на цьому місці розіллється море, підуть більші пароплави, поїдуть люди…
” Але дід Єгор на це відповів: “Откулева прийшли, туди й ступайте… А то я бердянку візьму”. Спільними зусиллями вдалося старожилам Запеклої відстояти цвинтар. А баби до пізньої ночі плазували по цвинтарі, устромляли назад хрести, установлювали тумбочки.
Богодул у селі з’явився давно. Спочатку приходив обмінювати товар (“міняв шило на мило”). Цим і годувався. Бо-Годула в селі баби любили.
До кого б він у будинок не приходив, всі його привечали, годували. “А раз любили його баби, ясна справа, не любили старі”. Коли пішли слухи про переселення, баби стали його запитувати, куди ж він піде.
Він відповідав: “З місця ні ногою… ” Наступного дня, після історії на цвинтар, Богодул “притягся” до Дар’ї. Дар’я “сиднем сиділа” на тапчані й ніяк не хотіла розмовляти з ним. Довго сиділи вони мовчачи. Заваривши чай, Дар’я “нарешті заговорила” з Богодулом: корову надоїла, а пити молоко комусь, син Павло приїжджає рідко, молоко прокисне… “І круто повернула розмову”, стала згадувати випадок на цвинтар і присуджувати, що поховані родичі запитають за те, що вона допустила таке.
Згадавши вся похована рідна й близьких, Дар’я поскаржилася Богодулу: “Я ночесь опосле вечорошнего не сплю й усе думаю, думаю… Сроду ніякої холери не боялася, а отут страх знайшов…” Вирішила вона піти подивитися на цвинтар.
Але, знесилівши від довгої ходьби, опустилася на землю, подивилася навколо: “… тихо, покійно лежав острів, рідна, самої долею призначена земля… ” З гіркотою думає Дар’я, що незабаром, незабаром усьому кінець: “Коштувало жити довгу й митарскую життя, щоб під кінець зізнатися собі: нічого вона в ній не зрозуміла”.
До Дар’ї приїжджає син Павло. Дар’я стала розпитувати, як вони там живуть у новому селищі, з’ясувала, що в новому будинку в льохах коштує вода, зберігати картоплю ніде. Павло був другим по рахунку сином у Дар’ї. Старший вигин на війні.
“І ще одного сина втратилася вона у війну, той по малолітству залишався будинку, але й тут знайшов смерть на лісоповалі за тридцять кілометрів від Матери”. Дар’я розповіла Павлу про те, що трапилося на цвинтар, попросила його перенести “хошь діда з бабкою”. Але Павло відповів: “Зараз не до того, мати…” ” Який-Хто з молодих, хто вже виїхав і не виїхав, змінам були раді й не приховували це, інші боялися їх, не знаючи, що чекає спереду…
” В останній день перед від’їздом із села “всю ніч Настасья не спала, палила вогонь… Раз у раз вона спохвачувалася, що забула одне, інше, кидалася шукати й не знаходила… завмирала Настасья: де вона – будинку; не будинку? ” Увечері дід Єгор з Настасьей стали збирати речі, що залишилися, і напоследок сіли за стіл і випили червоного, неміцного вина.
За розмовою Настасья з почуттям гіркої втрати говорила: “Хлопців втратили… де їх тепер взяти? А ми вдвох…
Може, ниче… Там, мабуть, теж люди… – Сознакомимся.
А немає – удвох будемо… Ти не плач, Єгор”. Рано ранком Настасья встала й принесла дров: “И протопила, зігріла останню їжу, замела вугілля в загнеток, востаннє зігріла самовар…” Коли стали збиратися в дорогу, до них у хату прийшла Дар’я прощатися. Жінки крізь сльози просили друг у друга прощення.
Потім підійшли у двір і інших сусідів, щоб проводити Настасью і Єгора. Сіли за стіл, випили червоного вина, а потім відправилися до човна. Дід Єгор повернувся особою до берега й тричі – праворуч, ліворуч і прямо – поясно поклонився Матере”.
У вересневу ніч Горела Петрухина хата. Як догадувалися жителі села, хата зайнялася по “виконанню власного бажання” Петрухи. Його мати, баба Катерина, свої немудрящие пожитки перенесла до Дар’ї: Дар’я жила уверенней і серьезней, з нею вважався син, людина не останній у радгоспі, крім того, Дар’я мала характер, що “з роками не измяк, не ушкодився, і при нагоді вміла постояти не тільки за себе”. Улаштуватися на новому місці переселенцям було непросто. “Одне з нелегких завдань, що терзали нове начальство, – куди розштовхати численне колишнє колгоспне чинство, людей із середньої й вищої ланок, що пізнали хоч маленьку, так влада, з якої не раптом злазь, що навчилися командувати й розучилися, саме собою, працювати під командою”.
Павло працював бригадиром на ремонті техніки. Довідавшись, що Катерина перейшла жити до Дар’ї, йому стало поспокойней, він міг менше тривожитися про матір. Павло ніяк не міг зрозуміти, чому людям Матери довелося переживати такі втрати, не міг “прийняти це нове селище, хоч і знав, що жити в ньому так чи інакше прийде й. що життя, зрештою, там налагодить”.
Вертаючись із села в селище, Павло почував себе квартирантом, “тому що будинок не твій і хазяїном-паном себе в ньому не поведеш, зате і є на готовеньке: дрова не рубати, грубку не палити…” Зате його дружина, Соня, дуже була рада, що у квартирі є й “ванна, і туалет, на стінках квіточки-пелюстки”, які й білити не треба… вона відразу узялася за облаштованість квартири. Павло розумів, “що матері тут не звикнути.
Ні в яку. Для неї це чужий рай… Їй ці зміни не під силу”.
Павло “боявся того дня, коли прийде все-таки її з Матери відвозити”. Петруха наступного дня після пожежі виїхав і вже тиждень не давав про себе знати. Катерина жила в Дар’ї, почувала себе посиротілої, довго не могла заспокоїтися, переживала за підпал своєї хати, лаяла в серцях свого сина, химерного Петруху.
Удвох жінкам жити було легше. Часто до них на розмови приходили односільчани, хто ще залишався в Матере. Косовиця сплеснула життя на Матере. Полдеревни повернулося в село – косити сіно. “І працювали з радістю, із пристрастю, яких давно не випробовували…
І молоділи на очах друг у друга літні вже баби… ” “Матері й батьки, бабусі й дідусі везли із собою дітлахів, зазивали й зовсім сторонніх людей, щоб показати землю, з якої вони вийшли і яку пізніше буде вже не побачити й не знайти. Здавалося, полсвета знає про долю Матери”.
До Дар’ї приїхав Андрій – молодший син Павла. Андрій переконує бабусю: “Що гарного, що ти тугий, не сходячи з місця, все життя прожила? Треба не піддаватися долі, самому розпоряджатися їй”.
Він намагається пояснити: Матера буде затоплена тому, що “електрика потрібно”. Батько хотів умовити сина залишитися в селищі: “Взяв би й залишився тут. Нам шофери потрібні.
Нову машину одержиш… ” Андрій заперечив: “От ви й працюйте. Робота, вона теж неначебто по віках. Де нові будівництва, де, виходить, трудней усього – там молодь. Де легше, попривичней – інші…
” Наступила пора осінніх дощів. Рятуючись від вогкості, у селі палили печі Катерина перебралася жити до Настасье. Вона зраділа, що, може, найдеться “сухий кут” і для її Петрухи, що тинявся по селу “як кульбаба божий”. У ці дощові дні люди стали часто збиратися разом і вести тривожні розмови про переїзд із села в селище. “Але чому так тривожно, так смутно на душі?..
(1 votes, average: 5.00 out of 5)