Особливості поетичної мови Василя Стуса
Василь Стус – один із найбільших українських поетів нашого століття. Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського,; заглиблення поетичного слова і водночас – до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетичної мови XX ст.
Поезія Стуса прийшла до нас не так давно і далі доходить, як світло далекої зірки. Його ім’я увійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження й державного утвердження
Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ставить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від частого повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на вітами. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.
Поет виростав і формувався
Ліричний герой Стусової поезії – людина внутрішньо вільна, живе, діє, незважаючи на обставини, всупереч їм. Це дало йому змогу лишитися Людиною і Поетом, перетворити табірну дійсність на свій “Парнас”.
У різних життєвих ситуаціях він залишається вірним своїй долі, яку сам обрав:
…на долонях
Поміж обачних пальців, потекло,
Немов пісок, дощами перемитий,
Моє життя.
Як я губився в тих долонях доль!
(“Замерехтіло поміж двох світів”)
Але він не хотів та й не міг бути “вільним” від усього – від “пам’яті століть”, від своїх зобов’язані) перед рідною землею, перед своїм народом.
Стус належить сучасній поезії, поезії XX ст. Належить до її “золотого” фонду, до її класики, як Пастернак і Тичина, Незвал і Лорка, та й зрештою зрілий Рільке.
Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому властива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних “стусівських” неологізмів.
Та не тільки нові слова творить Василь Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики. Він розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.
У ранньому вірші 1963 р. “Сто років, як сконала Січ” з одного боку постає проблема зв’язку поета з долею України, з іншого – проблема власного життєтворення:
…Як вибухнути, щоб горіть?
Як прохопитись чорнокриллям
Під сонцем божевільно-білим?
Як бути? Як знебуть? Як жить?
Для людини тоталітарного суспільства навіть просте неприйняття чинних норм є активною вольовою дією.
В. Стус постійно відчував себе в’язнем: чи перебував він на так званій волі, чи за Гратами, але відчуття неволі його ніколи не покидало… Показовим може бути мотив 35-го вірша з його “Палімнсестів”, де ліричний герой звертається до наглядача:
Я є добро. А ти – труха і тлінь.
А спільне в нас – ще в’язні ми обоє,
Дверей оба боки. Ти там, я – тут.
Нас порізнили мури, як статут.
Структура деяких віршів із “Палімпсестів” – романсова; у світовій мистецькій практиці подібне майже не трапляється, оскільки класичний романс за змістом може бути тільки любовною піснею. В. Стус скористав-ся ж цією художньою формою для того, щоб максимально інтимізувати почуття вітчизни, котре в романсі має змогу розвиватися єдиним і неповторним мелодійним рухом.
– Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде?..
(Т. Шевченко. “Доля”)
В. Стус скористався цим відомим мотивом з усіма його рисами чи ознаками, змінивши лише кінцівку на значно похмурішу, ніж у Шевченка: у Кобзаря – поклик іти далі (“Ходімо дальше, дальше слава, а слава – заповідь моя”), а у Стуса – цілковита безвихідь:
…Ніким не став ти.
Навколо грати, двері, грати
І ночі тінь – така ж картата,
Як доля – марне веселить
Твій божевільно вільний спокій.
Можна було б спробувати поміркувати: а може – це наслідування, звичайне навчання у корифеїв і т. д.? Ні! Василь Стус запозичує у старших лише зовнішню подобу чи схожість, а внутрішньо дає цілком нову поетичну якість, яка витримана в дусі постмодернізму. В “епоху напів-сонця – напівтьми”, (кажучи його словами), В. Стус писав не для всіх, а для кожного.