“Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…” (за мотивами творчості Василя Стуса)

У короткому зверненні до читача Василь Стус писав: “Поет – це людина. Насамперед. А людина – насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі”. Отож поет вірив у велику силу слова. Вірив, що його слово здатне змінити світ. Нехай не весь. Але найкращу його частину.

Україною просякнута уся поезія Стуса. І навіть якщо поет говорить про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя чи смерть, – завжди і скрізь, названа чи неназвана, у кожному слові

присутня його втрачена батьківщина. Україна – це трунок, що п’янить поета й робить його одержимим, це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі.

Україна для Стуса – це й спогади дитинства. Звідти, з дитинства, з маминих пісень – і перші уроки поезії. “Найбільший слід на душі – од маминої колискової “Ой, люлі-люлі, моя дитино”. Шевченко над колискою – це не забувається”, – згадував поет. До рівня високої поезії підносить вдячна синівська пам’ять усі нехитрі реалії дитячих літ.

Головною світляною плямою спогадів дитинства є мати. Поет вивищує й освячує її як уособлення

чистоти й добра, що не зраджує, дає віру й сили: “Великі очі мамині… на мене йшли… Світили очі і мене тримали”. Так у Стусової поезії перетинаються образи України й матері, перетинаються, щоб постати в одному нерозривному логічному ланцюжку: “Вітчизно, Матере, Жоно…”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…” (за мотивами творчості Василя Стуса)

Categories: Твори на задані теми

Links