Своєрідність і сила мистецьного таланту Василя Стуса

Благодатна пора 60-х років народила плеяду талановитих українських поетів – І. Драча, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського, В. Симоненка, В. Стуса. Вона ж багато в чому визначила і шлях їхніх естетичних пошуків, і тематику. Проте мистецьку спадщину В. Стуса не переплутати з будь-чиєю іншою, така вона оригінальна, потужна, самобутня. Так тісно злились у ній емоційне навантаження ліричних творів з потужнім художнім світоглядом поета. У В. Стуса ліричний герой – він сам, його думи, вболівання, духовні пошуки, розпачі, печалі й радощі. Їх головний

центр – позиція митця, позиція громадянина, патріота, сина – своєї матері по крові та матері-України. Поет прагне наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму. Тому так часто звертається до жанру ліричної медитації, філософських роздумів над вічними проблемами буття.

Не здайся – веснам. Легше – зимам не здатися. Не здайся весні. Спасенної тримайся криги, …і так існуй, бо це – життя, –

Стверджує В. Стус, тим самим визначаючи свої життєві принципи. Він ніби звертається до самого себе, і разом з тим скорочує дистанцію між автором і читачем, робить їхні стосунки довірливими, щирими.

Інколи митець використовує звернення-прохання, звернеиня-застороги і до коханої, і до втраченої ними рідної землі, і до Бога, і до смерті, щоб загострити свої роздуми, надати їм емоційиості:

О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурово простелися, пролийся мертвому мені!

Розлука з рідним краєм посилила поетову любов до нього. Навіть клянучи його за покору, за відродження волелюбного духу, Стус писав:

…все одно милішої нема за оцю утрачену й ледачу, За байдужу, осоружну, за Землю мою, якою тільки й значу…

Що ж він, вигнанець, може зробити для батьківщини? “Зважившись боротись, щоб жити, і зважившись померти, аби жить”. Так напише В. Стус у своїй поезії “Не можу я без посмішки Івана…”. Полум’яним словом поет хотів підняти духовні засади свого народу, щоб він виріс “з личаків, із шаровар, з курної хати” і був гідним “своєї України-матері”. Такий лейтмотив вірша “Сто років, як сконала Січ”. В. Стус не міт роздвоюватися і лицемірити, і це визначило його життя і творчу долю. Два арешти і двадцять років таборів – такою виявилася плата за прагнення бути собою. Імперія “вождя” знущалася над сином України, який своє життя пов’язував тільки з долею свого народу:

…перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст…

Таку пристрасну відповідь на власні тортури дає В. Стус у поезії “Як добре те, що смерті не боюсь я…”. Моральну силу вистояти, не клонитися давала поетові переконаність, що правда – за ним! Жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.

В. Стус був людиною з великої літери, яка відважно, самозречено виступала на захист рідної України:

Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь… (“Народе мій, до тебе я ще верну…”)

Але найвища нагорода письменникові та, що його читають, що він підносить дух народу у боротьбі за краще життя. Безумовно, зараз не вистачає таких палких патріотів, які будуть відстоювати і захищати менталітет рідної держави. Дедалі частіше чути нарікання: нащо вивчати українську мову (краще англійську), не треба цікавитися історією славним минулим, бо нам і зараз непогано-живеться. Дай Бог, щоб ніколи не стали реалією на нашій незалежній землі слова Великого Тараса Шевченка:Доборолась Україна

До самого краю, Гірше лиха свої діти її розпинають.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Своєрідність і сила мистецьного таланту Василя Стуса

Categories: Шкільні твори

Links