Осміяний пророк про поета й поезію
М. Ю. Лермонтов дуже рано став усвідомлювати себе поетом. Як і А. С. Пушкін, перед яким він схилявся, М. Ю. Лермонтов багато міркував про призначення поета й поезії. Ще в юнацьких віршах “До друга”, “Монолог”, “Молитва” він говорить про мінливість Музи, про всеспалюю-щем полум’я натхнення, про трагічну долю поета. Вірші про поета й поезію займають особливе місце в російській літературі. У цих віршах – відношення поезії до дійсності, до батьківщини, до миру, вчасно, усвідомлення поетом свого місця вобществе.
Звичайно, всі
Причому він обвинувачує не тільки Дантеса, далекого Росії і її культурі. І що за диво?., здалеку, Подібний до сотень утікачів, На
Скільки людей, що прекрасно розуміли значення Пушкіна для Росії, не зуміли вберегти “сонце російської поезії”! Останні гнівні рядки спрямовані проти царських катів, які також винні в загибелі поета, їм Лермонтов загрожує Божим судом. Йому вдалося прекрасно втілити образ великого російського поета. Але головне в тім, що він осяг вічні проблеми. Адже в “Смерті поета” – трагічна доля не тільки Пушкіна, але й кожного Генія з його ранимостью, самітністю й протестом серед бездушшя
Навіщо від мирних млостей і дружби простодушної Вступив він у це світло, заздрий і задушливий Для серця вільних і полум’яних страстей? Навіщо він руку дав наклепникам незначним, Навіщо повірив він словам і пещенням помилковим, Він, з юного років постигнувший людей?.. А поява вбивці й душителів волі – наслідок існування будь-якого бездуховного співтовариства. Ви, жадною юрбою варті в трону, Волі, Генія й Слави кати! Таїтеся ви під сению закону, Перед вами суд і правда – усе мовчи
Свої міркування про долю поета, про призначення поезії в цьому світі продовжує Лермонтов у вірші “Поет”. Воно починається з міркування про долю кинджала. Були часи, коли клинок був вірним товаришем своєму власникові
Потім він був узятий козаком “на холодному трупі пана” і проданий у крамницю вірмена, де й купив його поет. Дивлячись на клинок, поет міркує про поезію свого часу. У наше століття зніжений чи не так ти, поет, Своє втратив назначенье, На злато промінявши ту владу, який світло Слухало в німому благоговенье?
Поет згадує про те, що раніше поезія була гідна свого призначення, тобто вона була знаряддям для битви. Для нього поезія минулого років – це чаша для бенкетів, дзвін на вежі вічової. Тим самим він підкреслює, що призначення поезії – звертання до людської безлічі, у боротьбі за об’єднання людей (адже звучала вона “у дні торжеств і лих народних”). У Лермонтова набагато сильніше, ніж у Пушкіна, звучить думка про те, що поезія повинна служити народу. Зараз же, по думці автора, вона втратила це своє призначення й навряд чи знайде його знову.
Закінчує Лермонтов свій вірш риторичним питанням: Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк! Иль ніколи, на голос мщенья, Із золотих піхов не вирвеш свій клинок, Покритий іржею презренья? Образ осміяного й зневажуваного пророка з’являється й у вірші “Пророк”.
Воно є як би продовженням однойменного твору Пушкіна: поет, наділений божественним дарунком, усвідомлює всю вагу свого призначення. Він розуміє, як важко виконувати “веленье Божие”. Важко тому, що люди, яким він говорить про любов і правду, не вірять йому, насміхаються над ним, нехтують його. Але поет не відмовляється від своєї високої місії, він вертається в пустелю, де слухають його зірки так тварина земна. І хоча він один, він продовжує свою справу. Вірш прекрасно відбиває трагічне світовідчування Лермонтова, самотнього, відкинутого, що бачить навколо себе лише пороки й злість
З тих пор як вічний судія Мені дав всеведенье пророка, В очах людей читаю я Сторінки злості й пороку. Проголошувати я став любові И правди чисті ученья: У мене всі ближні мої Кидали скажено камені. Тему самітності поета в цьому світі Лермонтов торкнувся ще раніше – у вірші “Ні, я не Байрон…
“. У ньому він підкреслив, що він уже не блукач-романтик, тому що традиційний романтичний конфлікт між суспільством і поетом став набагато більше глибоким і трагичным. Лермонтов описав стан душі й хрещений шлях російського поета “епохи безвременья”. Ні, я не Байрон, я іншої, Ще не ведений обранець, Як він, гнаний миром мандрівник, Але тільки з русскою душею. Я почав раніше, скінчу рані, Мій розум небагато зробить: У душі моєї, як в океані, Надій розбитих вантаж лежить
Століття Лермонтова – епоха егоїстична й прозаїчна, що мало піклується про мистецтво й більше думаюча про користь; епоха, який була далека поезія, чий небесний вогонь сіяв лише для деяких. Лермонтов, що відчув свій час, писав про втрату поезією свого високого призначення, про приреченість поета, цього божого обранця, на самітність і презирство людей, байдужих до проповіді любові й волі. Лермонтов визначав у своїх віршах долю поета в будь-якій державі, де придушується особистість і царює неуцтво й бездуховність. Не про це чи пише сучасний поет: Крізь вас, петербурзькі пурги, він бачить свою долю спереду, ще до мартыновской кулі, з дантесовской кулею вгруди.
Але пушкінський голос
(2 votes, average: 5.00 out of 5)