Образи Марти й Ганнусі
Образи Марти й Ганнусі розкриваються в психологічному плані за принципом контрастного паралелізму. Розповідь ведеться від Марти – людини об’єктивнішої в оцінці явищ життя, людей. Але ця розповідь не витримується впродовж усього оповідання, бо Марта є одним із персонажів твору. її розповідь служить зв’язуючою ланкою між тими діалогічними сценами, в яких розкриваються характери дівчат. Такий спосіб викладу подій зберігається на протязі твору і надає йому більшої об’єктивності, змушує самого читача зробити певні висновки про вдачу
Характери Марти і Ганнусі повністю розкриваються до появи Софії. З появою Софії їх образи відіграють лише допоміжну роль.
При першій появі Софії помічаємо в ній лагідність, спокій, самовладання. Особливо виразно виділяються ці риси при зіставленні Софії з Ганнусею, образи яких письменниця подає паралельно. Але при дальшому ознайомленні виявляється, що цей спокій тільки зовнішній. Взагалі образ Софії побудований на різких психологічних контрастах.
Софія – глибока й тонка поетична натура, з добре розвиненим чуттям краси. Але життя приносить їй лише горе й страждання. Була вона з багатої
І матеріальна руїна сім’ї, і смерть батька, і хвороба матері, і, нарешті, трагедія першого кохання – все це поклало свої сліди на Софіїному здоров’ї, на характері. І все ж вона залишилася людиною гордої вдачі, великої творчої сили; вона вірить у красу життя. Навіть у щоденній буденній праці радить вона подругам “відшукувати гарні сторони, тоді вона не стане ніколи тягарем”. Незважаючи на власне горе, Софія знаходить сили підтримувати інших. Марті в хвилину її розпачу вона каже: “Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатись на поверхні життя” (І, 526). О. Кобилянська наділяє свою героїню не тільки незвичайним талантом, але й небуденним характером, великим емоціональним багатством душі.
Глибоке розуміння музики у Софії. Зауваження її про те, що, “відограваючи композитора, треба відгадувати і його істоту, щоб зрозуміти мотив самої композиції”, мають глибокий зміст. Такий же підхід до творів мистецтва цілком поділяла й О. Кобилянська. У листі до Ф. Ржегоржа від 17/1 1898 року вона писала, що “до оцінки творів якого-небудь писателя є дуже важна річ подавати і характеристичні епізоди з життя, а головне, і обставин, в яких жив”
Софія мріє про щастя творчої праці, готується вступити до консерваторії. Але ЇЇ прагнення не здійснились. З кожним днем обставини життя ускладнюються: у неї помирає мати, дядько в підтримці відмовляє. І чим сильніше на неї тиснуть зовнішні обставини, чим меншими стають можливості розвинути свій талант, тим більшого напруження сил потрібно Софії, щоб стримати себе від розпачу. Нарешті, перенапруження сил доходить до найвищого ступеня, Софія не витримує і трагічно гине.
О. Кобилянська підготовлює читача до сприйняття трагедії Софії і всім попереднім розвитком її образу, і особливо останньою сценою, де незвичайно тонко і психологічно правдиво розкриває душевний стан дівчини. Тут і поведінка, і голос, і вираз лиця – все підпорядковане одній меті: розкрити її страждання.
Софія одержала листа від дядька і вертається до кімнати. “Надходила чимраз ближче й ближче… врешті ввійшла. Не привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверей, створила їх і зайшла туди…” (І, 533). їй забракло повітря, “вона відкрила вікно” і вийшла з кімнати до дівчат. “Зблизилася повільним ритмічним кроком, мов тінь, і, немов другу тінь, тягнула щось із отвореної наново кімнати за собою.
Відтак усіла біля нас на свій фотель.
Мовчала” (І, 533).
На її обличчі відбивалася внутрішня боротьба, хвилювання думки, почуттів. Софія віддала лист дівчатам, а сама пішла до фортепіано. “Грала свій вальс, але так, як ніколи”. У цьому вальсі хотіла втопити свої страждання, як робила й раніше, але на цей раз не вийшло. Софія втратила в житті все: і кохання, і родичів, і надії на досягнення вершин творчості. Залишився тільки єдиний друг – фортепіано, на якого вона завжди дивилася “з повним сіяючим поглядом”, довіряла йому свої радощі й страждання. І коли після відіграного вальса в хвилину перенапруження сил роздався “страшенний лоскіт” і “слабий жалісний зойк струни”, а водночас голос Ганнусі – “резонатор тріс” – це був уже останній удар по надто нап’ятих нервах. “Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне за одним, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли
Її” (І, 535).
Основна лінія образу – внутрішня, психологічна, сповнена високої напруги. Але трагедія Софії, що розкривається в психологічному плані, має соціальну підоснову. Письменниця показує, що й сильні натури не можуть витримати тиску матеріальних обставин.
Оповідання “/’аІ8е теїапсоїідие” багате на ліричний підтекст, прихований у “підводній течії”, в якому звучить скорботна думка письменниці про несправедливий світ, її пристрасна, ніжна мрія про щастя людини, про її недоспівану пісню. Звідси й журливий тон розповіді, приглушені фарби поетичного живопису.
Новели 90-х років про інтелігенцію мають, як бачимо, тісний ідейно-тематичний зв’язок з повістю “Царівна”, але значно відрізняються самим підходом до опрацювання теми, ширшою суспільно-моральною підосновою конфліктів, глибшим проникненням у складні людські взаємини, психологію; як і раніше, в новелах письменницю турбує проблема внутрішньої активності людини, її високого покликання в житті, поривання до краси й творчості. Цим зумовлюється ліричний пафос новел.
Зображуючи нещасливу долю талановитої, музично обдарованої особистості в умовах буржуазного світу, О. Кобилянська услід за Панасом Мирним (“П’яниця”), М. Ста-рицьким (“Талан”) вписує до української літератури свою неповторну і вельми значиму сторінку.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)