Образ рушника як нерозривного зв’язку матері та дітей (за віршем “Пісня про рушник”)
Вечорами в хаті Малишків бриніла то весела, то сумовита неньчина пісня. Вона чарувала малого хлопця і навівала незвичні для нього почуття. Вона відкрила малому Андрію чарівний світ народних звичаїв та пісень. Мати стала для хлопця провідником до царства пісенності та щирих людських взаємин. Від матері у нього – любов до народних мелодій і рідного слова. Тому як щира подяка невтомним материнським рукам, безкорисливій материнській душі народилася на світ “Пісня про рушник”.
Я дивуюся, скільки почувань можуть викликати звичайні рядки
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний
Той вишитий рушник навічно зберіг вдячний син. Нехай давно вже немає серед живих його матері, але згадка про неї завжди буде жити у серці цієї людини. Інакше і не можна: любов до матері не стерти, не знищити. Вона зігріватиме душі синів та дочок у часи скрути та радощів, вона даруватиме їм спокій і вертатиме рівновагу.
Проводжають матері своїх дітей у далеку дорогу. І невідомо, що з ними станеться на шляхах життя, але бажають вони їм лише щастя, лише любові, лише радощів. Тому і дарують у дорогу “рушники” життя, “рушники” материнської любові, “рушники” благословення. А на тих рушниках “записано” усе життя дітей, починаючи з дитинства і закінчуючи дорослими ро
Ками. На них живуть спогади про невимовну красу рідної природи, про незабутні роки першого кохання, про незрадливу любов рідної матері:
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
Рушник – це і невідомий шлях у безкрайню далечінь, це і важка для матері і сина розлука. Це – доля й одночасно благословення. Залишаються ці “рушники” як радісні й сумні згадки про материнську любов, про рідну домівку. Підтримують завжди синів та дочок “незрадлива материнська ласкава усмішка” і “материнська любов”. Вони промовляють до дітей вишитими хрестиками, вони благають їх ніколи не зраджувати рідної землі, ніколи не забувати рідної домівки, адже матері стільки років і любові віддали своїм дітям, навчаючи їх цим простим істинам.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
Кожна мати бажає своїм дітям, щоб їхнє життя стелилося, немов цей вишитий рушник, щоб ніколи не відчували вони болю, не знали, що таке підлість і підступництво. Щоб обминали їх невдачі й образи, і тільки добрі очі й руки зустрілися їм на шляхах життя.
Я розумію почуття Андрія Малишка. Він “читає” рушник, дарований матір’ю, немов відкриту і зрозумілу йому книгу, книгу життя. Це його Біблія, “написана” вправними руками рідної матері, це – материнський заповіт, це – його пам’ять. Отже, доки висітиме на стіні живий доказ безмежної, безкорисливої любові матері до свого сина, доти житиме вона сама, нехай і не насправді, а у великому, люблячому серці власної дитини.
Читаючи вірші цього поета, я розумію, що він назавжди залишиться в історії української літератури “буселом”, який літатиме тільки над просторами рідної землі.