“О земле втрачена, явися…” – одна з найчарівніших поезій В. Стуса
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX – ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ. ПОЕТИ-ШІСТДЕСЯТНИКИ
В. СТУС
“О земле втрачена, явися…” – одна з найчарівніших поезій В. Стуса
“О земле втрачена, явися…” – одна з найчарівніших поезій В. Стуса, у якій він з натхненною майстерністю передав глибокі почуття ліричного героя, породжені розлукою з рідним краєм і нелюдськими умовами заслання. Це яскравий зразок патріотичної лірики, поетичний монолог, щире звернення сина до рідної матері-Батьківщини, до України, яка бачиться йому втраченим
Поезія стала для Стуса тими ліками, якими він намагався хоч як угамувати тугу за рідним краєм. Все, чим гарна українська земля: небо, природа, кохана дружина, побут – постає тепер перед безталанним поетом у повній величі, мов щось найдорожче в світі, найсвятіше, єдине та втрачене навіки.
Початок поезії – звертання до вітчизни, яке нагадує молитовне прохання. Воно сповнене елегійно-урочистих інтонацій, які виникають завдяки добору відповідних лексем та насиченню дієсловами наказового способу:
О земле втрачена, явися
Бодай
Ілазурове простелися,
Пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
Росою згадок окропи,
Віддай усеблагій покуті
І тихо вимов: лихо, спи!..
Далі ліричний герой зі своєї зболеної душі видобуває образ України-мрії, України-ідеї, про яку постійно думає і про долю якої переживає. Ці картини такі яскраві, одухотворені, що читач легко вслід за поетом вимальовує їх у своїй уяві. Досягти реальності зображеного авторові вдається за допомогою зорових та слухових образів: “сонця клопочуться в озерах”, “спадають гуси до води”, “сині ниви”, “чорне вороння лісів”, “світання тіні пелехаті”, “ранкові нашепти молільниць”, “плескіт крил, і хлюпіт хвиль”, “солодавий запах винниць”, “мосяжний перегуд джмелів”, “западиста долина” і т. ін. Яке різноманіття почуттів ліричного героя передано за зовні простими рядками цього вірша! Стус лине серцем у такі рідні й такі далекі місця, і серце його від цього і болить ще більше, і відпочиває морально. Спогади навіюють ностальгію, тяжку, аж до душевного болю. Про це свідчать питальні речення, вжиті в тексті:
Де голубів вільготні лети
І бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
За їх допомогою ліричний герой передає і свою самотність, і свою тугу, і свій душевний та емоційний стан.
Обрамлення “О земле втрачена, явися/ бодай у зболеному сні / і лазурове простелися” підсилює тужливі настрої поета.
Та чи можемо сповна уявити собі, скільки мук і болю, скільки душевних сил потрібно було, якою висотою духу слід володіти, щоб у нелюдських умовах залишатися людиною і не втратити здатності любити.
Основний мотив поезії – духовний зв’язок людини з рідною землею, Батьківщиною – у вірші протиставлений мотиву смерті: “пролийся мертвому мені”, “в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди”. Та йдеться не про фізичну смерть, а про розлуку з Україною, що для ліричного героя прирівнюється до смерті.
Почуття саможертовної любові до Вітчизни у творі “О земле втрачена, явися…” висловлено з такою силою пристрасті, що їм важко відшукати аналогії не тільки в українській літературі, а й у світовій.
У вірші втілено ідею “трагічного стоїцизму”. Читаючи його, ми розуміємо, що поет наперекір долі те, що втратив у житті, творить у поезії.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)